По живу і мертву воду

Але це були почуття хлопчика, що виріс без матері, це була мимовільна приязнь і прихильність учня до хорошої, красивої вчительки, а глибока повага до Наталії Миколаївни, віра в неї як у добру, справедливу й непохитну людину прийшли до Юрка після того випадку, коли його викреслили із списку кращих учнів, премійованих безкоштовною поїздкою на екскурсію до Києва.

Всі в класі знали, чому це сталося, — брат націоналіста. Наталія Миколаївна довідалась найпізніше. На перерві вона затрималась у кабінеті директора й запізнилась на урок — раніше цього ніколи не траплялося — на добрих п’ять хвилин. Увійшла до класу, здавалося б, спокійна, але з червоними плямами на обличчі, з недобрим блиском в очах, і оголосила своїм звичайним рівним голосом:

— Нагадую. Виїзд групи екскурсантів призначено на завтра. Всі, кого я називала позавчора, повинні з’явитися на вокзал рівно на десяту годину без запізнення.

— Наталіє Миколаївно, а Юрко Карабаш теж їде? — скочила Галя Худяк, найстаранніша і найтупіша учениця в класі.

— Звичайно, — начеб нічого не сталося, відповіла вчителька, розгортаючи принесений томик Толстого. — Всі, кого я назвала…

Юрко побачив Київ, Дніпро… Наталія Миколаївна їздила з екскурсією. Вона, як здалося Юркові, була байдужа до нього і, зустрівшись з його очима, відводила свій погляд. Можливо, хотіла довести собі й іншим, що в неї немає і не може бути любимчиків, підкреслити, що всі учні для неї однакові. І тільки на зворотному шляху, коли вже під’їжджали до Братина, Наталія Миколаївна, проходячи вагоном, зупинилася біля Юрка, жартівливо поскубла його за чуба й сказала з ледь помітним відтінком самовдоволення: «Ну, от ми і вдома…» Це прозвучало так: «Ну от, усе вийшло якнайкраще. Я не дала тебе скривдити».

Того ж дня він уперше побачив чоловіка Наталії Миколаївни. Широкоплечий льотчик з такими же відкритим, як у Наталії Миколаївни, обличчям квапливо йшов пероном, намагаючись стримати щасливу, радісну усмішку. Юрко чомусь збентежився, насупився, опустив очі, побачивши, як схвильований зустріччю льотчик обіймає і цілує його вчительку. Він так і не зрозумів, що це були ревнощі, неусвідомлені ревнощі, які вперше завітали до його хлоп’ячого серця.

Лише три роки минуло відтоді, а здається, все це було давно-давно, бозна-коли. Десь заростає травою могила широкоплечого льотчика. Наталія Миколаївна змарніла — не впізнати, зблякла, стала схожою на монашку. На вулиці її не побачиш, сидить від ранку до ночі в своїй жебрацькій, голодній хаті, строчить на машинці.

Юрко розумів, що він особисто нічого поганого не зробив своїй, учительці, і вже, звичайно, не з його вини зруйнувалося її щастя і їй доводиться так бідувати. І все ж у нього щеміло серце, коли сірі очі Наталії Миколаївни з затаєною в них ледь помітною глузливо-добродушною усмішкою зустрічалися з його очима; начеб він дурив себе й був чимось винен перед нею. Юрко вважав, що це почуття неусвідомленої вини виникало в нього тому, що він нічим не міг допомогти Наталії Миколаївні. Якось він потайки від тітки набрав торбинку квасолі й поніс у хату до вчительки, проте Наталія Миколаївна навідріз відмовилася прийняти цей подарунок. Вона похитала головою й сказала м’яко і в той же час докірливо: «Не роби, Юрко, цього, якщо не хочеш завдати мені прикрості. Я ж знаю, що й у вас не густо. А ми поки що не голодуємо». Здається, вона хотіла запитати його про щось. Очевидно, вона чула, що Степан пішов у ліс до бандерівців. Але не спитала, а тільки сумно й ніжно оглянула свого вирослого й зміцнілого улюбленця, наче хотіла погладити його кучері й сказати: «Ось ти й виріс, Юро…» Але сказала вона інше: «Юро, я завжди рада бачити тебе. Але приходити до мене можна тільки в справі. За нашою хатою наглядають».