Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Дарма все це, — сказав Турчин. — А людям пояснимо, що й до чого. А поки що вилучимо для експертизи рушницю й набої.
Дільничний інспектор привів понятих хвилин через п'ятнадцять. Були то дві літні жінки, якісь перелякані, довго вдивлялися в пляму, старіша, зовсім сива, помітно згорблена, весь час ворушила губами, ніби контужена, і Турчин глянув на дільничного осудливо. Вона й акта не хотіла підписувати, казала, що погано знає грамоту; дивлячись на неї, і молодша жінка почала викручуватися. Турчин вдруге пояснив обов'язки понятих. Однак вони поставили свої підписи лиш після того, як Валентина сказала:
— Підписуйте, чого там… Все одно ні в чому не винні.
Турчин відправив дільничного в район до слідчого, щоб той якомога швидше організував експертизу з плями (її вирізали разом із шматком дошки), а сам пішов до Ярчевського. Там уже порядкували три літні жінки — готувалися до похорону.
Стасько в розмову не встрявав. Від нього за версту несло горілкою, проте тримався рівно, лиш був неповороткий, в очах його сіріло щось сумне, потойбічне.
Зайшли в хату. Вона була на одну кімнату, долівка глиняна. Меблі давні: побитий шашелем мисник, великий стіл, дерев'яне двоспальне ліжко, між ним і лежанкою тулився невеличкий тапчан. Жінки пильнували кожний рух інспектора, і він запропонував Стаськові пройтися лісом.
— А це ж чого? — повно, вперте, відколи заявився старший лейтенант, у Ярчевського прокинулася живинка.
— Треба поговорити.
Всі три жінки звели очі на Стаська. Він прокашлявся й рушив до дверей.
Ліс починався відразу за городами. Видно, тут колись було поле: борозни подибувалися, і земля ніби непогана, але її чомусь перестали орати, вона поросла березами, соснами, понад стежкою пнулося навіть два дубочки.
Присіли на невеличкій галявині. Стасько не випускав із рота цигарки.
— Так що вам од мене треба? — дихнув горілчаним перегаром і димом Ярчевський.
— Зовсім мало: розказати, де ви були двадцять шостого, двадцять сьомого і двадцять восьмого.
Стасько глибоко затягся, зморшки на лобі, обличчі ствердли, поглибшали, руки заковизли на колінах.
— Я жду. Тільки попереджую: будьте правдивими. Брехня рано чи пізно спливе на поверхню.
— В лісі був. На лисицю чигав. З лісу заходив до Комахи, там підкріплявся і йшов додому.
— Коли верталися з лісу — при світлі, поночі?
— При світлі.
— А додому?
— Як уже смеркало.
— Ви помічали, що матері нема?
— То й що?
— І вас це не насторожило?
Ярчевський підряд зробив кілька глибоких затяжок.
— Насторожувало.
— І ви нічого?
— Не знав, що таке… Думав, од мене ховається. Я під п'яну руку був брякнув… Пригрозив, значить, за того бичка. Але ви не думайте, щоб я того… Що я, зовсім звихнувся? — Стасько на інспектора намагався не дивитися.
— Де ви були в лісі?
— Скрізь.
— В Кип'яче завертали?
— Проходив стороною.
Турчин був певен, що за три дні блукання по лісі Стасько з кимось зустрічався, може, і в Кип'ячому. Тоді це показання викриє його з головою.
— Лисицю бачили?
— Бачив.
— Стріляли?
— Стріляв. Але мимо.
— Коли це було?
Стасько нерозуміюче подивився на Турчина.
— Якого числа?
— А-а. Двадцять сьомого. Ні, двадцять шостого.
— Ніби й небагато часу минуло, щоб забути. Ви тоді були з Комахою?
Якась напруга чи страх змигнули в Стаськових очах.
— То були чи ні?
— Не був.
— А він сказав, що були.
— Може, й був. Я точно не пам'ятаю.
— Вам не здаються ваші відповіді смішними?
Ярчевський змовчав, пальці на його руках тремтіли все дужче. Що це — переляк чи алкогольна хвороба?
— Ви пригощали Комаху?
— Траплялося…
— І цигарки от дорогі палите.
— Хіба не можна?
— Можна. Тільки для цього потрібні гроші, а ви ніде не працюєте. Може, скажете, де берете гроші? — Турчин дивився прямо в очі Стаськові.
Стасько кліпнув.
— В матері…
— Нам відомо, що ту сотню, а також дещо з одежі, що ви взяли, а точніше вкрали в матері, давно пропили.
— У неї ще були, і я знайшов.
— Коли саме, до смерті матері чи опісля?
Стасько подумав і сказав:
— Десь перед тим, — і додав: — А матері я не вбивав, і ви дурно до мене пристаєте.
Відпустивши Ярчевського, Павло пішов по сусідах, але ніхто не знав, чи були в Югини іще гроші, як і не знали, коли вони у Стаська завелися вдруге. Правда, кістлявий дідок порадив звернутися до продавщиці:
— Здається мені, він розбагатів у ті дні, як Югини не стало, — говорив повагом. — Я десь у ті дні був у сільмазі і бачив, як Стасько брав дві пляшки «Пшеничної». А раніше на вино налягав.