Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
— Глянь, що ми знайшли, — мовив я до Чингіса. Ми так захопилися цими статуетками, що геть забули про нього.
— Бачу, — кивнув він, не відводячи погляду від якоїсь точки там, на горі.
— Красиві, правда?
— Так. Одна така статуетка є у старої Каміли, що живе у селищі Мурок, на березі Качини. Ми називаємо її шаманкою. Я сам був у неї з дідом і бачив.
— Хочеш глянуть на ті, що в Романа й Ореста?
— Ні.
— Ти що, образився?
— Дід вважає, що мисливець не повинен ображатися. Ні на людину, ні на звіра. І мстити — теж не повинен.
— Чому ж тоді?..
— Не заважай мені, — благаюче мовив Чингіс. Але майже пошепки. — Ти ж бачиш, що я на полюванні. А звір усе чує. І все розуміє.
— Який звір? Там нікого нема, — розсміявся я.
— Є. Але спочатку глянь на людські кістяки. Он там, у виямку, за жертовником.
Я не знав, що там є кістяки. Але дивитися на них не хотілося. Страшнувато якось. Оглядав їх лише Роман, який на хвилину навідався до нас.
— Але ж ці люди загинули колись давно, — мовив я Чингісові.
— Давно. Одначе від пазурів звіра.
— Чому ти так вважаєш? Звідки тут взятися звіру? Невже ведмідь зможе залізти сюди?
— Хіба дід не розповідав вам про Велику Кішку!
— Ха! Велика Кішка! По-перше, це легенда. А по-друге, що таке кішка? Навіть якщо дуже велика?!
— Велика Кішка — це рись. Найпідліший звір, тому що завжди нападає з дерева, зненацька. Всі мисливці ненавидять його і бояться. Можливо, мій батько теж загинув від рисі.
— Тоді вона повинна жити десь тут, ця Велика Кішка? — поспішливо мовив я, не знаючи, як реагувати на його згадку про батька. Мені не хотілося, щоб він згадував про це.
— Мабуть, повинна, — нехотя відповів Чингіс. І я зрозумів, що остаточно набрид йому своїми запитаннями.
А, зрозумівши це, подався вузьким коридором, з якого чомусь віяло крижаним холодом. Нічого цікавого там не було. Я уперся у якийсь завал. Ковзнув променем по стелі печери, потім по долівці і раптом помітив просто перед собою притрушений пилом предмет. Я підняв його і побачив, що це гвинтівка. Справжня, бойова. Тільки що приклад уже геть струхнявів і, коли я підняв гвинтівку, майже наполовину розсипався.
— Романе! — закричав я. — Хлопці, сюди! Тут гвинтівка!
— Гвинтівка? — постав біля входу до мого пристановища Чорногора. — Дивно, глянь, може, там є ще щось.
Я знову нахилився і почав оглядати долівку. Та раптом Роман каже:
— Валеро, гаси ліхтар!
— Навіщо? — не зрозумів я.
— Загаси, кажу!
— Тут же страшно, — майже благаючи мовив я, але ліхтар все-таки загасив.
— А тепер глянь ліворуч себе, — почув я з темряви голос Романа. Він наближався до мене в суцільній пітьмі.
Мені знову стало страшнувато, але, зібравши всю волю, я все ж таки послухався поради і глянув ліворуч. Нічого. Суцільний морок.
— Ну і що там? — запитав я, відчуваючи, що голос мій зрадливо тремтить.
— Хіба не бачиш? Струмінь світла, — почулася відповідь. Але голос здався мені якимсь незнайомим. Це відповідав хто завгодно, тільки не Роман, не Орест і не Чингіс.
— Підніми голову, маленький мисливець, і побачиш над собою цівку сонячного світла, — додав той же голос.
«Вічний Мисливець!.. — зрадів я, упізнавши нарешті його голос. — Як він тут опинився?» А ще через мить я закричав:
— Бачу. Он, між двома каменями! Там же вихід!
— Так, має бути вихід, — увімкнув ліхтарик Роман. — Ви знаєте, куди він веде? — запитав Вічного Мисливця.
— Ні, — відповів Курун. — Але не раз чув від старих мисливців, що із головної шаманської печери є потайний хід до Долини Драконів. До неї можна потрапити лише звідси, з підземелля. Принаймні, ще нікому не вдавалося підступитися до неї з поверхні, а гвинтівку цю дай мені. Коли вийдемо з печери, придивлюся до неї при сонці. Напевне, вона належала котромусь із партизанів. Або мисливцеві, що загинув біля Воріт Сонця.
— Воріт Сонця? — здивовано перепитав я.
— Так називають отвір, біля якого чатує зараз Чингіс. І я мушу бути біли нього. А ви спробуйте розкидати це каміння. Навіть якщо запізнимося на машину, — не біда. Переночуємо у нашому селищі. До темряви встигнемо дійти туди.
Розчищали вхід Роман і Орест. Я стояв з двома ліхтариками і підсвічував їм. Та знадобилися вони не надовго. Вже хвилин через десять наше підземелля почало освітлюватися денним світлом. Я навіть побачив краєчок полудневого сонця, схожого на окраєць пшеничного хліба…