Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
— Можливо, їх захопили в полон? — запитав я, пригадавши, що дід Курун не знав, як склалася доля тих бійців, і враз уявив собі, як тут відбувається запеклий бій.
— Можливо, — стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: — Ні, не може бути, щоб захопили. В печері це не так легко зробити. Я помічаю сліди будь-якого бою. Навіть бійки звірів. Але ні тоді, ні потім, уже навідуючись сюди досвідченим мисливцем, ніяких слідів бою не виявив.
— А якщо їх захопили зненацька? — мовив Чингіс.
— Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, — заперечив Роман. — До того ж, увійти до печери можна було тільки із смолоскипами.
— А якщо всі спали? — знову заговорив я. — Адже буває таке, що, потомлені…
— Буває, звичайно, всіляко, — неохоче погодився Роман. — Але все одно…
— Нема чого сперечатися, — втрутився Орест. — Єдине, на чому ми зійдемося, — що до всіх давніх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанів.
Я глянув на Вічного Мисливця. Він сидів собі на камені і незворушно вдивлявся у попелясту далечінь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але проміння його вже червонило вершину схилу, просіваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребені.
— Ну що, час іти, — першим порушив мовчання Роман Чорногора.
— Час, — підтримав Орест, що саме оглядав западину неподалік печери.
Старий мовчки підвівся і підняв рушницю, котра лежала поруч на камені. Я перехопив погляд Чингіса, що сидів опліч мене.
— Це та, яку дід має подарувати тобі? — стиха запитав його.
— Ні, що ти?! Цю він нікому не подарує. Купив мені нову. Але сказав, що зможу взяти її тоді, коли закінчу школу… Тобто стану справжнім мисливцем і піду в тайгу з мисливською артіллю.
— І ти ще жодного разу не стріляв з неї?
— З неї — жодного, — стенув плечима Чингіс. — Але весь час мрію про це. З інших, звичайно, стріляв.
— Невже збираєшся все життя прожити в тайзі?
— Хіба це погано?
— Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звіра, спати десь біля вогнищ. Я так не зміг би.
— Зміг би, — плеснув мене по плечі Чингіс. — Просто ти ще жодного разу не був на полюванні. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
— Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? — запитав Роман, видобуваючи з речового мішка, одного на всіх, ще два ліхтарики і клубок мотузки. — Пішли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
17
За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стіни і стелю променями ліхтариків. Нібито нічого цікавого. Стіни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помітна була кіптява. Посеред печери стояло три великі камені, між якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кілька сухих гілок, але вирішили розкласти своє вогнище у третій печері, до якої дорослі погодилися взяти і нас із Чингісом. Прохід туди був досить високий — навіть Роман Чорногора міг іти, не згинаючись — але дуже вузький і звивистий. В окремих місцях ми ледве протискувалися боком між рапатим камінням.
Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долівка нагадувала манеж, тільки що завалений дрібним камінням. А підпирало склепіння печери, може, з двадцять кам'яних «стовпів», що стояли попід стінами і між якими було безліч усіляких ходів. Одні закінчувалися тупиками, утворюючи невеличкі печерки, інші вели кудись у незвідь гірського хребта, й невідомо куди мали б привести нас.
— І цю печеру вважали мало не святою? — розчаровано запитав Роман, закінчивши огляд підземелля.
— Так, цю, — незворушно підтвердив Вічний Мисливець, розводячи на майданчику між кам'яними брилами невеличке вогнище. Кілька сухих гілок він прихопив із собою. — Називали її стійбищем шамана. І допускалися сюди тільки старійшини племені та найсміливіші й наймудріші мисливці. Сидячи на цьому камені, можна було побачити і танок шамана. Він танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тінь.
— Як це? — не зрозумів я.
Чингіс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пізно.
— На тінь, — повторив старий. Тепер, коли у печері спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничішою.
Я сторожко роззирнувся. У мороці печери Роман, Орест і Чингіс теж зникли. Від них лишилися тільки тіні. Уся печера здавалася заполоненою безліччю тіней. Чесно зізнаюся: мені стало моторошно.
Тим часом Орест та Роман переходили від одного заглиблення у стіні до другого, намагаючись виявити перехід до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нічого не знаходили.