Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
Час і нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повітря. І теж потираю руки. Як Роман, якого останнім часом усіляко намагаюся наслідувати.
— То що, пішли? — запитує Чингіс. — Давай мені ліхтарик. Я піду попереду.
Дід Курун розуміє, про що ми шепочемося, зацікавлено озирається, але мовчить. І ми рушаємо.
Вічний Мисливець щось гукає нам услід. Але я вже не можу зрозуміти його слів. Мене зачаклували темрява підземелля, якийсь таємничий шерхіт, що долинає невідомо звідки. Дивно, але у проході нема жодного каменя. І стіни такі гладенькі, наче хтось обтесував їх. Невже й справді обтесували?
В кількох місцях ми бачимо відгалужені ходи. Вони значно вужчі й нижчі. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслід за мотузкою. Подумки я хвалю обачність Вічного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нікуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнів: а раптом Роман і Орест самі заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь із тих проходиків? А раптом святилище шаманів лишилося десь обіч нашого шляху?
— Чингісе!! — неголосно кличу я.
— Що? — озирається він, спрямовуючи промінь ліхтарика мені під ноги.
— А тобі не здається, що цьому підземеллю не буде кінця?
Чингіс якусь хвильку мовчить.
— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохід, що з'явився ліворуч мене. Не знаю чому, але мені здається, що там хтось стоїть. І дивиться на мене. І я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингіса.
— А чому не чути Романа? Давай покличемо.
— Не треба. Сам знаєш, що вони тоді подумають про нас. Скажуть: «Злякалися».
— Нічого. Зате знатимемо, де вони. І взагалі… Так буде веселіше.
— Не треба нам таких веселощів. Ми з тобою — мужчини. Ніхто не повинен подумати щось негідне про справжнього мисливця.
Якби я почув таке вперше, то я подумав би, що він жартує. Але я вже знаю, як Чингіс дбає про те, щоб десь у чомусь не виявити легкодухості.
Я послухався його. І ми мовчки рушили далі. А, поминувши ще два вигини, раптом побачили попереду якусь сіру пляму.
— Там вихід, — озирнувся Чингіс. — Це не світло ліхтарика, — додав він, пройшовши ще кілька кроків.
І в цю мить пролунав постріл.
Ми завмерли від несподіванки. Ліхтарик згас. Напевне, злякавшись, Чингіс зняв палець з кнопки.
— Романе! — закричав я. — Романе, це ми! Не стріляйте! Що там сталося?!
— Нічого не сталося, — почувся спокійний голос Романа. — Нічого особливого. Ідіть сюди, бісові діти. Хто вам дозволив стежити за нами?
Чингіс знову увімкнув ліхтарик, і ми побігли до виходу. З кожним кроком там, попереду, ставало все світліше. Я вже був певен, що то вихід, що нарешті ми видобуваємося на поверхню. І дуже зрадів. Ці блукання попід землею мені обридли. Та виявилося, що вийти на поверхню нам ще не судилося, хоч вихід справді був. От тільки скористатися ним не могли.
Ми потрапили у величезне підземелля, до якого, з поверхні, через усю товщу скелі, було пробито досить широкий отвір. Через нього ми бачили клаптик сивого неба з хмаркою, схожою на копичку сіна, і крону сосни, яка неначе зазирала, цікавлячись, що там робиться у висохлій кам'яній криниці.
Я думав, що, побачивши нас, Роман і Орест почнуть лаяти, бо не дотримали слова і пішли слідом. Але обом їм було не до нас. Тримаючи рушниці напоготові, вони дивилися вгору.
— Що там? — запитав я, проштовхуючись між ними. Ніби бракувало місця.
— Щось ворушилося. Он на тому виступі. Якраз під сосною, — мовив Орест. Це стріляв він.
— А я кажу, що привиділося, — продовжував їхню суперечку Роман. — Нічого там нема. Давай краще оглянемо «святилище». Цікаво, чим шамани залякували тут своїх темних співплемінників.
— Не такими вже вони були й темними, як нам здається. Тайга вчить мудрості. Не книжної, правда… Але це треба розуміти.
Під отвором долівка печери була увігнута, наче туди упав метеорит, і навколо цього виямку лежали великі кам'яні брили. Так само, як і в тій, другій, печері. Та привернули нашу увагу не вони. Неподалік був ще один майданчик, і там ми теж побачили купу зчорнілих кісток. Першим їх помітив Чингіс. І покликав нас.
— Дивіться. Це і є жертовник, на якому шамани приносили в жертву оленят.
Ми оточили жертовник. Ним слугувала досить висока і пласка брила. А неподалік стояв камінь, що трохи скидався на таке собі кам'яне крісло.
— А це, мабуть, трон шамана, — проказав я.
— У шаманів не було тронів, — заперечив Чингіс.
— Але ж десь вони мусили сидіть.