Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
20
Коли ми повернулися до головної печери, яку я назвав про себе Печерою Скелетів, Чингіс і Вічний Мисливець усе ще стояли під кам'яним дашком з рушницями напоготові. І як тільки у них вистачало терпіння чатувати тут стільки часу? Я, напевне, не витримав би й десяти хвилин.
— Ну, що ви тут уполювали, мисливці? — весело запитав їх Чорногора, виходячи на освітлений сонцем виямок та оглядаючи стіни кам'яного колодязя.
— Тихіше говори, — пошепки мовив йому Вічний Мисливець. — Там — Велика Кішка.
— Кішку ми як-небудь переживемо, — розсміявся Роман. — А от долину, яку ми відкрили…
Доказати він не встиг. Звідкись із вершини колодязя долинув до нас дивний, схожий на приглушений рев дикого звіра, звук і посипався пісок. Тієї ж миті Вічний Мисливець з дивовижною спритністю кинувся до Романа, відштовхнув його плечем убік, вистрілив і відскочив під дашок. Слідом за ним вистрілив Чингіс. А ще через мить посипалося дрібне каміння і на освітлене коло печери упала важка туша звіра, чимось схожого на велетенську кішку.
Кілька хвилин ми заніміло дивилися на неї.
— Я ж казав! — першим опам'ятався Чингіс. — Я ж казав, що там — Велика Кішка! А ви не вірили.
— Так, це рись, — кивнув Орест, нахиляючись над забитим хижаком. — Мій батько — лісник, і я не раз ходив з ним на полювання. Правда, таких велетенських бачити не доводилось.
Ми оточили Велику Кішку і мовчки розглядали її. Мені хотілося, щоб Вічний Мисливець розповів щось про цього хижака. Одначе він мовчав. А розпитувати його зараз, коли всі такі збуджені, було якось незручно.
— Дякую, ви вчасно вистрілили, — похитав головою Роман, піднімаючи носком черевика широчезну лапу рисі з товстими гострими кігтями. — Мисливець є мисливець, тут мені треба повчитися. Страшно подумати, що було б, якби ця «кицька» кинулася на мене з такої висоти.
— У тайзі нема звіра підступнішого, — спокійно погодився старий, закинувши рушницю за плече і видобуваючи з кишені куртки свою задимлену люльку. — Тигр, ведмідь, кабан — нападають відкрито. Тут уже — хто спритніший. А рись вистежує, причаївшись на гілці. Або на скелі. І нападає завжди ззаду, зі спини.
— То, може, це і є Велика Кішка, про яку говориться у легенді? — подаю свій голос.
— Що ж, по-твоєму, вона живе тут триста років? — усміхнувся Чингіс.
— Валера має рацію, — заступився за мене Вічний Мисливець. — Напевне, Велика Кішка оселилася у печері, що є в цій кам'яній стіні, давно. Старі кішки здихають. Але лишаються молоді. І так упродовж віків. Отож, можна вважати, що це є ота Велика Кішка з легенди. А кістки — від тих, що загинули від її пазурів. Втім, навряд чи ми дізнаємося, хто і як тут загинув. І чи сталося це з вини жорстокої родини шаманів, чи із звичайної необережності.
Перехід назад до печери, в якій розклав вогнище Вічний Мисливець, здався мені тепер коротшим. Йти було зовсім не страшно. Але не полишало відчуття, що ми повертаємося у наші часи із якихось давніх віків. Із самої легенди.
Ось нарешті й остання печера. Ми з Чингісом майже вибігаємо з неї, щоб якомога швидше опинитися на схилі ущелини, побачити яскраве і тепле надобіднє сонце, послухати спів пташок і просто помилуватися небом.
Піднявшись на вершину хребта, ми звернули увагу на невисокі зубчаті скелі неподалік, і здогадалися, що Долина Драконів і кам'яний колодязь із лігвом Великої Кішки знаходиться десь там, за тими скелями, що здавалися неприступними. Одначе й дертися на них ніхто з нас не мав уже ніякого бажання.
— А чому ти не подивився на Долину Драконів? — запитав я Чингіса. — Там було дуже цікаво.
— Не хотів затримувати вас. Але нічого, я ще встигну побувати там. Головне — що я вистежив Велику Кішку. І полював на неї. Розумієш, сам, уперше в житті!..
Так, тепер я його розумів. І був вдячний Чингісові, що розповів мені про Шаманську печеру. Я сказав про це Чингісові і, скільки дозволяла стежка, ми йшли собі обійнявшись. Як давні друзі. У мене й справді з'явилося тут чимало щирих друзів. Повернувшись додому, я напевне, довго згадуватиму їх усіх. І сумуватиму.