Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
— Не треба нічого шукати, — мовив їм Вічний Мисливець. — Я знаю хід до головної печери шаманів, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбільшою таємницею місцевих шаманів, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокі вороги з півдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племені, привів його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив із печери в печеру, понадівавши на голови шкіряні мішки, щоб ніхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, ішли за шаманом, наче сліпці за поводирем. Потім так само виводив їх звідси.
— І більше ніхто не знав ходу? — здивувався Роман.
— Старші люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тільки один.
— І не пробували відшукати два інші?
— Я не мав для цього часу, — стенув плечима старий. — Аян Курун завжди був на полюванні. Білку стріляв. Оленя стріляв. Усе життя — полювання.
— Невже їх справді так важко відшукати? — мовив я, підсідаючи до вогню.
— Неважко, — стиха мовив старий. — Є давній мудрий спосіб. Ось гляньте.
Він вийняв з багаття дві палаючі гілки, і підійшов до найближчого отвору.
— Бачите: полум'я рівне. А тепер підійдіть сюди.
Слідом за старим ми зайшли за найдальші стовпи. У виямку, що відкривався за ним, виднілося чотири вузенькі проходи. Старий підніс свій смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад і почало мерехтіти й гаснути.
— Де протяг — там і наскрізний прохід. У тому кінці його має бути печера. Це той хід, який я знаю.
— Але ви казали, що є три входи до неї, — нагадав Роман.
— В цьому запевняли старі мисливці, духи яких уже давно полюють разом із духами древніх предків. Я знайшов ще один прохід, у якому відчувається такий же протяг. І пройшов ним. Виявилося, що він веде сюди з печери, у якій ми щойно побували. Та хтось колись знайде і ті два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тільки спочатку слід повідкидати каміння, яким закладено вхід.
18
Поки Вічний Мисливець курив люльку, сидячи біля вогнища, ми швидко повідкидали каміння і побачили вузький коридор, що уступами вів униз, в глиб гори.
— Ось це вже щось! — вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна річ, йому хотілося пошвидше розгадати таємницю цієї головної шаманської печери. Та й мені — теж. Тільки й того, що я не наважувався кинутися у прохід поперед дорослих.
— Ну що, прохід вільний? — запитав Аян Курун від вогнища.
— Вільний, — відповів я.
— Тут справжні катакомби, — додав Чорногора.
— От і добре. Але я не раджу вам іти туди, — мовив старий.
— Чому? — здивувався Роман. — Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?
— Ні, я так не вважаю. Навпаки, мені здається, що там буде звичайнісінька печера.
— То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасі ще три години.
— Як хочете, — похитав головою старий. — Аян Курун не радить ходити туди.
Ми здивовано мовчали.
— Можемо сходити туди й удвох, — шепнув я Чингісові. — Не сьогодні, то через кілька днів.
— Звичайно, можемо. Ти мені друг. І якщо попросиш…
— Тільки не треба таємних змов, — викрив нас Роман. — Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом підемо в розвідку. Коли досягнемо печери — покличемо.
— Чому ви? — спробував заперечити я. — Хіба ми не такі ж?..
— Не такі, — увірвав мене Роман. — Мало що може трапитися нам на шляху.
— Це нечесно, — знову кажу я. Але Чингіс сіпає мене за рукав:
— Не можна так нечемно говорити зі старшими, — шепоче він.
— До чого тут нечемність? — не розумію. — Може, вони нас і не покличуть. Скільки пройти до цієї печери і не побачити найцікавішого. А він: «Чемність, старші…» Хіба ми з тобою діти?
— Якщо вже зібралися йти, то кінець мотузки залишіть мені, — сказав старий, так і не підвівшись від вогнища.
— Розумно, — погодився Орест. І подав старому кінець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменів і знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман і Орест рушили, крикнув:
— Якщо мотузка закінчиться, краще повертайтеся!
— А ми підемо слідом, — прошепотів я Чингісові. — Тримаючись за мотузку.
— Це ідея, — погодився Чингіс. — Так і зробимо.
Першим ішов Роман Чорногора. За ним — Орест… Якийсь час ми бачили їх постаті, потім — лише рухливий промінь ліхтарика. А згодом зник і він.