Ріка далеких мандрів
- Автор: Сушинский Богдан Иванович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Маяк
- ISBN: 5-7760-0342-3
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Ріка далеких мандрів». Краткое содержание книги:
Помітне місце в творчості Б. І. Сушинського посідають твори для дітей. Юним читачам добре відомі повісті «Танець степового коня», за яку його удостоєно премії імені М. Трублаїні, «З розвідки не повернувся», «За лінією життя», «Зоряний берег», «Візьми мене з собою, Магеллане…» Він — лауреат обласної комсомольської премії ім. Е. Багрицького. Окремі твори Б. І. Сушинського перекладені п'ятнадцятьма мовами світи. Він — член Спілки письменників СРСР.
Уже спускаючись у долину, де на нас чекав тягач, я почув цікаву розмову, що відбувалася між Вічним Мисливцем і Романом Чорногорою.
— От скажіть: ви знали про існування цієї печери. І про Долину Драконів — теж. Чому ж ніколи не побували в ній? Та й зараз не навідалися туди.
— І, можливо, ніколи й не навідаюся, — стримано відповів Аян Курун.
— Чому?
— Тому що майже всі легенди, які розповідав мені батько і які розповідаю тепер своєму внукові Чингісу я — про цю печеру. І мені не хочеться, щоб легенди вмирали разом зі мною. Коли побачиш щось на власні очі, — воно стає звичайним і буденним. І легенди розвіються, як дим від вогнища. А вони повинні жити…
21
Десь через годину, попрощавшись в Еймоні з Вічним Мисливцем, ми дісталися Нордана. Чингіс теж поїхав з нами, сказавши, що залишиться ночувати у тітки. Я дуже зрадів такому рішенню, тому що хотів побути з ним якомога довше.
— Ну, чим похвалитеся, мандрівники? — поцікавився батько, зустрівши нас ще на околиці селища.
Ми всі четверо вийшли з тягача і навперебій почали розповідати йому про свої пригоди. Найбільше старався я. Але те, про що я розповідав, здавалося батькові настільки неймовірним, що він увесь час поглядав то на Романа, то на Ореста. І ті змушені були підтверджувати, що все це правда. Та все одно, коли я закінчив, він ще раз глянув спочатку на Ореста, потім на Чорногору, і здивовано перепитав:
— Невже все так і було?
— Ні слова вигадки, — приклав руку до грудей Роман Чорногора. — Ви ж знаєте: я не належу до фантазерів. Але розповів би те ж саме. До того ж маємо докази: ці фігурки. — І він показав свій «трофей», а ми з Орестом — свої.
— Це добре, — буркнув батько, оглядаючи їх. — Не люблю фантазувань. — І хитрувато зиркнув на мене. — Але фігурки — ось вони. І якщо все, що ви розповіли, правда — треба негайно повідомити вчених.
— Найкраще — написати листа співробітникам краєзнавчого музею, — порадив Орест. — Там фахівці. Вони знають, як слід діяти в таких випадках.
— Логічно. Так і зробимо.
Ще через кілька хвилин ми вже були на нашій йорданській пошті і посилали термінову телеграму дирекції музею.
— Молодці, — задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. — Знав би, що там такі дива, сам подався б з вами. — Але, подумавши якусь хвильку, розвів руками: — От тільки робота…
Тут, біля пошти, Роман і Орест попрощалися з нами.
— Запрошуй Чингіса в гості, — мовив батько. — Мати обіцяла нагодувати вас смачним обідом.
— Правда, Чингіс, підемо. Адже ми були у вас в гостях.
Чингіс поважно кивнув. Ми вже хотіли йти, коли в дверях пошти з'явилася дівчина, що працювала там.
— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пішли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звідки?
— З Дністровська. І то досить велика. Зайдіть, одержите.
— Та це ж, напевне, надійшли наші книжки! — здогадався я.
— Які книжки?
— Які ми зібрали для йорданської школи. Вікоша, Натка, увесь клас збирав.
— Ого! Тоді ходімо.
Це справді була посилка з книжками. А в посилці ми знайшли листа, під яким стояли підписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий «А» клас дністровської середньої школи № 1 доручає учневі Валерію Любичу передати школярам міста Нордана зібрану для них невеличку бібліотеку. А ще — пропонує школярам із Нордана листуватися і взагалі дружити.
Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодці. Але все ж таки дивно.
— Ти, звичайно, не повіриш, якщо скажу, що це ідея нашого Валерки, — всміхнулася мати.
Якийсь час батько дивився то на матір, то на мене з таким подивом, наче не вірив очам своїм.
— Ще кілька таких новин і я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цілком серйозно сказав він. — А це вже небезпечно… Ні, краще сказати: «Непедагогічно».
— Знайшов ким пишатися, — зітхнув я. — Он Чингіс — інша справа. Сьогодні він вистежив велику рись. І вбив її. Ось ким можна пишатися.
А сам подумав: «Ну чому це не я застрілив Велику Кішку? Було б про що розповідати в класі».
— Неправда, — втрутився Чингіс. — Першим стрілив дід.
— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вічний Мисливець не поцілив би? Або Велика Кішка ще встигла б кинутися на Романа?