Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
— Доброго дня.
Його золотаві очі розширилися.
— Доброго дня! Отакої!
Він простягнув руку, посміхнувшись, і моя долоня потонула в його долоні.
— Добридень і вам, телмаро! — Він нахилився ближче, шукаючи на моєму обличчі якийсь знак розуміння. — Ви розмовляєте олондрійською? Ви апканат?
Я засміявся й відповів йому досить незграбно, але з насолодою:
— Я — крамар з Чайних островів. Мій батько… він користувався… він приїздив…
— Так-так! — підхопив пан. — Але ходімо, аби не стояти на сонці. — Він повів мене до готелю доріжкою з рожевого сланцю. — Отже, ви — син того голомозого пана! Так, я чекаю його щороку! Сподіваюся, ніякого лиха… — Він урвав мову, тим часом ми піднялися сходами на ґанок.
— Він помер, — сказав я.
— Ох! — Панове чоло взялося зморшками з виразом такого щирого болю, аж я пошкодував, що не повідомив цього якось делікатніше. — Це жахливо, жахливо! І він не старший за мене! Одначе пробачте мені — я звуся Єдов Бейнський.
Він поклав руку на серце і вклонився, показавши мені круглий острівець рожевої шкіри на маківці; коли він випростався, я теж вклонився, промовивши:
— Джевік Тіомський.
При цьому він зайшовся голосним, радісним сміхом.
— Дивовижно! Яка освіченість! О, прецінь ваш батько був мудрий! Ну ж бо, зайдімо до оселі.
Він схопився за мосяжне кільце на дверях, потяг і відчинив їх, відтак запровадив мене у вельми простору, прохолодну кімнату, порожню, якщо не рахувати вазу з білими трояндами та стіл, на якому ця ваза стояла. Його шкіряні пантофлі гучно ляскали по кахлях, а поли світло-зеленого камзола для ранкових візитів маяли, наче крила, коли він крокував через цю залу і далі в напівтемний коридор. Цілий готель, як і його власник, просякнув запахами кедра, старих килимів і геліотропа. Сонні вітальні мріли по обидва боки галереї, кожна з високим мармуровим коминком, що блищав у тіні; безформні в сутінках предмети обстави тислися до стін. Нарешті через стрільчасті подвійні двері ми вийшли на веранду, залляту сонцем, і я зупинився, зажмурившись на мить од цього всевладного бейнського морського світла. «Я тут», — прошепотів мовою півночі, вчепившись у витончено прикрашені вигини балюстради. Залізо під моїми долонями було холодне, непіддатливе, чуже, чудове.
Господар запропонував мені фотель — довге низьке крісло, застелене зеленим шовковим покривалом, — і заспішив геть, аби принести «ковток місцевого». Я напівліг у фотелі, вдихаючи пахощі саду, аромат зморених спекою фіалок з домішками запахів пилу й старого тиньку. Небо було глибокої синьої барви, балкони своїм різнобарв’ям нагадували намисто. Я опустив погляд: бильце фотеля, застелене грушево-зеленою тканиною, здавалася, пульсувало в невтомному світлі. А поряд — моя долоня, вузька, темна, безвладна. В Олондрії. На той час, як мій господар повернувся з вином, я вже поринув у блаженний сон.
Прокинувся я скуйовджений і спітнілий; сів, підставивши обличчя вечірньому світлу, і думав про книжки. Це була година кебма, названа так на честь хліба, що його споживали в сутінках: крізь сад я міг бачити вогні у вікнах, а в одному зарослому зеленню дворі жіночий голос наполегливо кликав: «Валесе, додому». Я підвівся, обернувся й пішов углиб готелю, натикаючись у темряві на меблі, аж поки світло в коридорі не привело мене до господаря. Він сидів за столом, заставленим наїдками, його обличчя і наолієне волосся блищали в променях розкішної настільної лампи в сітці з рожевого кришталю.
— Заходьте, заходьте, — загукав він, заяснівши посмішкою і схопившись так швидко, аж зачепив стіл і викликав цим ніжний подзвін скла. — Мені не хотілося будити вас, але я радий, що ви нарешті прибули. Мушу сказати вам, наша розмова була напруженою!
Помахом руки він вказав на свого єдиного співтрапезника: мого ключника, Стена. Безбарвний, печальний, якийсь зіщулений навпроти високого бейнця, Стен сидів перед тарілкою, заваленою іноземними делікатесами — рожевими клешнями і відворотного виду кульками з холодцю.
— Стене, — промовив я, намагаючись стримати сміх.
— Екаві, — звернув він на скорботний тон. — Пан наполіг, аби я сів. Я відчув, що не можу відмовитися.
— Ні-ні, ти все добре зробив. Послухай-но, Стене, мені потрібні гроші, олондрійські гроші. Просто дай мені половину того, що у тебе в гаманці.
Бейнець, що так і продовжував стояти, спершись обома руками об стіл, переводив погляд то на мене, то на Стена з поблажливим виглядом людини в доброму гуморі, але, побачивши, що Стен вийняв гаманець і почав одраховувати мені в долоню яскраві трикутні монети, — насурмив брови у збентеженні.