Гола економіка. Викриття нудної науки

Ключем до економічного мислення є визнання того, що компроміси притаманні ринкам. Регулювання може зруйнувати рух капіталів і робочої сили, підвищити вартість товарів і послуг, стримати інновації й тим самим погіршити економіку (наприклад, давши змогу комарам утекти живими). Але ж регулювання викликане добрими намірами. У найгіршому випадку регулювання може стати потужним інструментом реалізації власних інтересів, якщо фірми створять політичну систему для власної користі. Урешті-решт, якщо ви не можете подолати своїх конкурентів, то чому б уряду не затиснути їх для вас? Економіст із Університету Чикаго Джордж Стіґлер отримав Нобелівську премію з економіки 1982 року за свої вражаючі спостереження та надання доказів того, що фірми й професійні асоціації часто використовують регулювання як спосіб реалізації своїх власних інтересів.

Погляньмо на регуляторну кампанію, що відбулася в моєму рідному штаті Іллінойс. На законодавців штату тиснули, щоб вони прийняли жорсткіші вимоги до ліцензій для майстрів манікюру. Чи була це лобістська кампанія знизу, викликана жертвами кривого педикюру? (Можна уявити собі цих жертв, як вони з болем дряпаються по сходах Капітолію.) Не зовсім. Лобіювання здійснювалося Асоціацією косметологів Іллінойсу від імені відомих спа і салонів, що не могли конкурувати з появою нових іммігрантських салонів. Число манікюрних салонів лише за один рік наприкінці 1990-х виросло на 23 %, причому значна частина цих нових салонів пропонувала манікюр лише за шість доларів, тоді як у салонах комплексного обслуговування він коштував 25 доларів. Жорсткіші правила ліцензування, що майже завжди роблять виняток для існуючих провайдерів послуг, обмежили б цю жорстку конкуренцію, піднімаючи вартість відкриття нового салону.

Мілтон Фрідман зазначав, що те саме відбувалося в більших мас­штабах у 1930-х роках. Після приходу Гітлера до влади в 1933 році велика кількість професіоналів виїхала з Німеччини й Австрії до Сполучених Штатів. У відповідь на це в багатьох професіях були зведені бар’єри на кшталт вимоги «хорошого громадянина» й мовних екзаменів, що начебто мало стосувалися якості послуг. Фрідман вказував, що кількість терапевтів з іноземною підготовкою, які отримали ліцензії на практику в Сполучених Штатах протягом п’яти років після 1933 року, була такою ж, як і за п’ять років до того, що було б дуже малоймовірно, якби ліцензування здійснювалося лише для відсіювання некомпетентних лікарів, але вельми ймовірно, якщо ліцензування використовувалося для зменшення кількості іноземних лікарів, допущених до професійної діяльності.

За глобальними стандартами, Сполучені Штати мають відносно слабко регульовану економіку (хоча спробуйте висловити це на зборах Торговельної палати). Дійсно, негативом у країнах, що розвиваються, є те, що уряди неспроможні виконувати свої основні завдання, як-от встановлення прав власності й дотримання законів, водночас накопичуючи гори регуляторних правил, які важко виконувати. За теорією, такий тип регулювання може захистити споживачів від шахрайства, поліпшити громадське здоров’я чи захистити довкілля. З іншого боку, економісти запитували, чи такий тип регулювання не є значно меншою мірою «рукою допомоги» суспільству, і більшою мірою — «грабіжницькою рукою» для корумпованих бюрократів, чиї можливості отримання хабарів зростають паралельно до кількості урядових дозволів і ліцензій, необхідних для будь-якого підприємництва.

Група економістів досліджувала «руку допомоги» проти «грабіжницької руки», розглядаючи процедури, витрати й очікувані затримки, пов’язані з заснуванням нового бізнесу в сімдесяти п’яти різних країнах[98]. Діапазон виявився неочікувано широким. Реєстрація й ліцензування бізнесу в Канаді потребує здійснення лише двох процедур порівняно з двадцятьма в Болівії. Час, потрібний для відкриття нового бізнесу, також варіювався від двох днів, знову ж у Канаді, до шести місяців у Мозамбіку. Вартість проходження крізь ці різноманітні урядові перепони коливається від 0,4 % ВВП на душу населення в Новій Зеландії до 260 % ВВП на душу населення у Болівії. Дослідження виявили, що в бідних країнах на кшталт В’єтнаму, Мозамбіку, Єгипту й Болівії підприємець мусить віддати суму, еквівалентну одній-двом річним зарплатам (не враховуючи хабарів і витрат свого часу), просто для ліцензування нового бізнесу.

Тож чи є споживачі безпечнішими й здоровішими у країнах на зразок Мозамбіку порівняно з Канадою й Новою Зеландією? Ні. Автори виявили, що відповідність міжнародним стандартам якості нижча у країнах з жорсткішим регулюванням. Та й домогтися зниження забруднення довкілля чи підвищення стандартів охорони здоров’я бюрократія таких урядів неспроможна. Водночас надмірне регулювання заганяє підприємців до тіньової економіки, де взагалі немає ніякого регулювання. Найважче відкрити свій бізнес у тих країнах, де корупція найвища, а отже, надмірне регулювання є потенційним джерелом доходів бюрократів, які його здійснюють.

Індія має понад мільярд населення, і значна частина її громадян — неймовірно бідна. Освіта явно відіграла свою роль у просуванні національної економіки вперед і виведенні мільйонів людей із зони бідності. Зокрема, вища освіта допомогла створенню й поширенню сектора сучасних технологій, однак нещодавно виявлений дефіцит кваліфікованих робітників негативно позначився на розвитку економіки. Тож немає економічної загадки в тому, що фармацевтичний коледж у Мумбаї намагається використати порожні приміщення у своєму восьмиповерховому будинку, щоб подвоїти кількість студентів.