Гола економіка. Викриття нудної науки

Уряд не мусить керувати сталеливарними заводами чи визначати, кому видавати банківські позики, щоб втручатися в економіку. Точнішим і переконливішим втручанням уряду є регулювання. Ринки працюють, бо ресурси течуть туди, де вони принесуть максимум користі. Урядове регулювання неодмінно втручається у цей процес. У світі, змальованому підручниками з економіки, підприємці переходять дорогу, щоб отримати вищі прибутки. У реальному світі урядовці стоять при дорозі й вимагають плати за проїзд, погрожуючи повністю перекрити перехід. Підприємницька компанія може потребувати ліцензії для того, щоб перейти дорогу, або повинна віддати свої автомобілі до Департаменту транспорту для тестування на викиди шкідливих газів, оскільки вони перетинають дорогу, чи довести імміграційній службі, що люди, які перетинають дорогу, є громадянами США. Деякі з цих регуляторних вимог можуть дати нам вигоду. Добре, якщо урядовці блокують дорогу, коли «підприємець» везе сім кілограмів кокаїну. Однак кожне окреме регулювання тягне за собою і додаткові витрати.

Мілтон Фрідман, відомий автор і переконливий промовець на тему менш набридливого уряду (а ще й набагато тонший мислитель, ніж численні писаки, що нині заповнюють сторінки з коментарями, намагаючись успадкувати його ідеї), розкриває цю суть у книзі «Capitalism and Freedom»[90], подаючи обмін думками між економістом і членом Американської асоціації юристів на великому зібранні правників[91]. Економіст у своєму виступі доводив, що вступ до асоціації має бути менш обмеженим. Допуск більшого числа правників до практичної роботи, включно з тими, хто, можливо, має не найкращу кваліфікацію, знизить вартість юридичних послуг, наполягав він. Урешті-решт деякі юридичні процедури, такі, як захист основних прав чи угоди з нерухомістю, не потребують послуг блискучого вченого-конституціоналіста. Він доводив це за аналогією, що абсурдом було б, якби уряд вимагав, щоб усі автомобілі були Cadillac’ами. У цей момент з аудиторії піднявся один правник і вигукнув: «Країна не може дозволити собі нічого іншого, окрім юристів Cadillac’а!

Насправді вимога мати лише «юристів Cadillac’а» повністю відкидає все, чому вчить економічна наука щодо обмірковування (з причин, які не мають нічого спільного з тим фактом, що General Motors перебуває на грані краху.) У світі із самими лише Cadillac’ами абсолютна більшість людей не зможе дозволити собі автотранспорту взагалі. Часом нічого поганого нема в тому, щоб дозволити людям їздити на Toyota Corolla.

Вражаючим міжнародним прикладом впливу регулювання на економіку були цивільні заворушення 2000 року в Делі, Індія[92]. Делі — одне з найбільш густонаселених міст у світі. Після того, як Верховний суд Індії ухвалив загальне рішення щодо промислового забруднення, тисячі жителів Делі вийшли на вулиці з бурхливими протестами. «Натовп підпалював автобуси, шпурляв каміння й блокував основні магістралі», — повідомляла New York Times. Штука в тому, що протестувальники підтримували забруднювачів. Верховний суд показав свою зневагу до міста Делі, яке не змогло закрити близько дев’яноста тисяч малих підприємств, що забруднювали довкілля. Ці підприємства використовували працю близько мільйона осіб, які мали опинитися на вулиці. Заголовок цієї історії чудово ввібрав у себе суть вибору: «Болісний вибір у Нью-Делі: робота чи безпечне довкілля».

А як щодо ДДТ, одного з найбридкіших препаратів, який людство кинуло на довкілля? ДДТ — це «стійкий органічний забруднювач», що проникає всередину продуктів, спричиняючи руйнівні ефекти. Чи потрібно цей шкідливий пестицид заборонити по всій планеті? Журнал The Economist переконливо показав, що ні[93]. Більшість території третього світу вражена малярією, близько 300 мільйонів людей щороку страждають на цю хворобу і понад мільйон — помирає. (Звичайно, малярія — не та хвороба, до якої ми особливо чутливі в розвиненому світі, оскільки вона була викоренена в Північній Америці та Європі ще п’ятдесят років тому. Танзанійський дослідник Вен Кілама якось різко вказав, що якби сім літаків Boeing 747, здебільшого наповнених дітьми, врізáлися в гору Кіліманджаро щодня, світ, можливо, звернув би на це увагу. Саме в таких масштабах малярія вбиває свої жертви.)[94]