Гола економіка. Викриття нудної науки
- Автор: Вілан Чарльз
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-4714-7
- Переводчик: Олександр Дем’янчук
- Жанр: Зарубежная образовательная литература
Электронная книга - «Гола економіка. Викриття нудної науки». Краткое содержание книги:
Навіть у демократичних країнах політичний процес може скеровувати ресурси на досить дивні цілі. Якось я брав інтерв’ю в експерта з технологій про тогочасні плани уряду збудувати прискорювач елементарних часток (хороший приклад фундаментальних досліджень). Цей прискорювач дав би робочі місця й федеральні гроші тому регіону, де мав виконуватися проект. Це було на початку 1990-х років, і двома найпривабливішими місцями були північна частина Іллінойсу і десь у штаті Техас. Згідно з моїм співрозмовником, Іллінойс був привабливішим місцем, оскільки там уже був прискорювач елементарних частинок і головна федеральна лабораторія. Більша частина наукової інфраструктури вже була там, і її не треба було дублювати. Попри це, місцем для проекту був обраний Техас. «Чому?» — запитав я. Той хлопець подивився на мене, як на ідіота. «Бо Джордж (Г. В.) Буш був президентом», — відповів він, наче не було більш очевидної причини будувати гігантський прискорювач у Техасі. Врешті-решт уряд витратив близько одного мільярда доларів на цей проект і потім закрив його.
Приватний сектор розміщує ресурси там, де вони принесуть найбільшу віддачу. Навпаки, уряд розміщує ресурси там, куди їх скеровує політичний процес. (Погляньте на заголовок на першій сторінці Wall Street Journal: «Галузі, що підтримували Буша, тепер шукають, як повернути собі інвестиції»[88].)
Може, це тому, що республіканці особливо схильні до такого типу політичного впливу з крадіжкою грошей? Можливо. Однак це не пояснить нещодавню передову статтю в New York Times під заголовком: «У Вашингтоні голова одного банку все ще вагається». Історія розпочалася так: «Джеймі Даймон, голова банку JPMorgan Chase, вперше проведе нараду з радою керівників у столиці країни в понеділок, причому очікується особливий гість: керівник апарату Білого дому Рам Емануель. Поява Емануеля підкреслить наявність “своєї руки” у містера Даймона, який під час занепаду своєї галузі піднявся як улюблений банкір Президента Обами на заздрість своїх конкурентів з Волл-стрит. Це також показує, наскільки вигідно мати те, що містер Даймон назвав “сьомою лінією бізнесу компанії — стосунки з урядом”»[89].
У цьому немає кореня зла. Політична взаємодія — необхідний, але недосконалий процес, і кожний має право шукати способи впливу на нього. Військові бази будуються і закриваються в такий спосіб, що це відображає склад сенатського Комітету з військової служби такою ж мірою або й сильніше, ніж воєнні потреби країни. Приватна армія — не варіант, тож це найкраще, чого можна очікувати. Однак що менше економіки віддається в руки політиків, то краще. Наприклад, впливові політики не повинні вирішувати, кому отримувати банківські кредити, а кому ні. Але ж це відбувається насправді в автократичних країнах типу Китаю і в демократичних — типу Індонезії, де політики грають у «кумівський капіталізм». Проекти, що в перспективі можуть стати вельми вигідними, не отримують фінансування, допоки таємні дії, підтримані шваґром президента, не розтринькають урядові фонди. Споживачі втрачають двома способами. По-перше, гроші від їхніх податків розтринькуються, коли проекти, що ніколи не повинні були б фінансуватися у першу чергу, раптом отримують сильний заряд (чи коли всю банківську систему треба раптово рятувати, бо вона наповнена брудними, політично мотивованими позиками). По-друге, економіка не розвивається настільки швидко чи ефективно, як могла би, оскільки кредит (обмежений ресурс) обходить увагою варті підтримки проекти: автомобільні заводи не будуються, студенти не отримують позик на навчання, підприємці не отримують фінансування. У результаті ресурси розпилюються, і економіка не досягає своїх потенційно можливих показників.
Уряд не мусить керувати сталеливарними заводами чи визначати, кому видавати банківські позики, щоб втручатися в економіку. Точнішим і переконливішим втручанням уряду є регулювання. Ринки працюють, бо ресурси течуть туди, де вони принесуть максимум користі. Урядове регулювання неодмінно втручається у цей процес. У світі, змальованому підручниками з економіки, підприємці переходять дорогу, щоб отримати вищі прибутки. У реальному світі урядовці стоять при дорозі й вимагають плати за проїзд, погрожуючи повністю перекрити перехід. Підприємницька компанія може потребувати ліцензії для того, щоб перейти дорогу, або повинна віддати свої автомобілі до Департаменту транспорту для тестування на викиди шкідливих газів, оскільки вони перетинають дорогу, чи довести імміграційній службі, що люди, які перетинають дорогу, є громадянами США. Деякі з цих регуляторних вимог можуть дати нам вигоду. Добре, якщо урядовці блокують дорогу, коли «підприємець» везе сім кілограмів кокаїну. Однак кожне окреме регулювання тягне за собою і додаткові витрати.
Мілтон Фрідман, відомий автор і переконливий промовець на тему менш набридливого уряду (а ще й набагато тонший мислитель, ніж численні писаки, що нині заповнюють сторінки з коментарями, намагаючись успадкувати його ідеї), розкриває цю суть у книзі «Capitalism and Freedom»[90], подаючи обмін думками між економістом і членом Американської асоціації юристів на великому зібранні правників[91]. Економіст у своєму виступі доводив, що вступ до асоціації має бути менш обмеженим. Допуск більшого числа правників до практичної роботи, включно з тими, хто, можливо, має не найкращу кваліфікацію, знизить вартість юридичних послуг, наполягав він. Урешті-решт деякі юридичні процедури, такі, як захист основних прав чи угоди з нерухомістю, не потребують послуг блискучого вченого-конституціоналіста. Він доводив це за аналогією, що абсурдом було б, якби уряд вимагав, щоб усі автомобілі були Cadillac’ами. У цей момент з аудиторії піднявся один правник і вигукнув: «Країна не може дозволити собі нічого іншого, окрім юристів Cadillac’а!
Насправді вимога мати лише «юристів Cadillac’а» повністю відкидає все, чому вчить економічна наука щодо обмірковування (з причин, які не мають нічого спільного з тим фактом, що General Motors перебуває на грані краху.) У світі із самими лише Cadillac’ами абсолютна більшість людей не зможе дозволити собі автотранспорту взагалі. Часом нічого поганого нема в тому, щоб дозволити людям їздити на Toyota Corolla.
Вражаючим міжнародним прикладом впливу регулювання на економіку були цивільні заворушення 2000 року в Делі, Індія[92]. Делі — одне з найбільш густонаселених міст у світі. Після того, як Верховний суд Індії ухвалив загальне рішення щодо промислового забруднення, тисячі жителів Делі вийшли на вулиці з бурхливими протестами. «Натовп підпалював автобуси, шпурляв каміння й блокував основні магістралі», — повідомляла New York Times. Штука в тому, що протестувальники підтримували забруднювачів. Верховний суд показав свою зневагу до міста Делі, яке не змогло закрити близько дев’яноста тисяч малих підприємств, що забруднювали довкілля. Ці підприємства використовували працю близько мільйона осіб, які мали опинитися на вулиці. Заголовок цієї історії чудово ввібрав у себе суть вибору: «Болісний вибір у Нью-Делі: робота чи безпечне довкілля».
А як щодо ДДТ, одного з найбридкіших препаратів, який людство кинуло на довкілля? ДДТ — це «стійкий органічний забруднювач», що проникає всередину продуктів, спричиняючи руйнівні ефекти. Чи потрібно цей шкідливий пестицид заборонити по всій планеті? Журнал The Economist переконливо показав, що ні[93]. Більшість території третього світу вражена малярією, близько 300 мільйонів людей щороку страждають на цю хворобу і понад мільйон — помирає. (Звичайно, малярія — не та хвороба, до якої ми особливо чутливі в розвиненому світі, оскільки вона була викоренена в Північній Америці та Європі ще п’ятдесят років тому. Танзанійський дослідник Вен Кілама якось різко вказав, що якби сім літаків Boeing 747, здебільшого наповнених дітьми, врізáлися в гору Кіліманджаро щодня, світ, можливо, звернув би на це увагу. Саме в таких масштабах малярія вбиває свої жертви.)[94]
88
March 6, 2001.
89
Jackie Calmes and Louise Story, “In Washington, One Bank Chief Still Holds Sway,” New York Times, January 19, 2009.
90
«Капіталізм і свобода».
91
Milton Friedman, Capitalism and Freedom (Chicago: University of Chicago Press, 1982).
92
Celia W. Dugger, “A Cruel Choice in New Delhi: Jobs vs. a Safer Environment,” New York Times, November 24, 2000.
93
“A Useful Poison,” The Economist, December 14, 2000.
94
“Fighting Malaria,” The Economist, May 1, 2003.