Крига. Частини ІII–ІV

У товариства бывших каторжників була одна безсумнівна перевага: вони не загинуть від голоду в зеленій тайзі, як і не помре від голоду будь-яка людина при них. Зрештою, дорогою вони напали на вершника в мундирі, викравши ґвинтівку й амуніцію, а одного разу потому їм трапилося підстрелити вгодованого оленя. Що знову таки стало причиною розставання з Яном, бо той не хотів витрачати ще один день на білування тварини й приготування м’яса на тривалу подорож.

Я натрапив на чеха за кількадесят вёрст далі, вже поблизу Усть-Кута.

Ми здивувалися, побачивши там, на узгір’ях понад Лєною, табір якоїсь озброєної сили. Спочатку ми думали, що то царські козаки, потім — що то якась здичавіла сотня, відтак, коли підрахували здалеку перевагу європейських облич, — що то організована банда колишніх каторжників, подібна до Фашуйкінової. Вони побудували паркан, порядно окопалися, мали вартових із біноклями й принаймні два важких кулемети системи Гайрема Максима, що зауважив молодий арештант із недавнім досвідом у цісарсько-королівській армії. Вони також встановили щоглу радіоантени. Мешканці табору не носили жодних мундирів, але це не зменшувало побоювань колишніх в’язнів, тож вони воліли повернутися в тайгу й оминути табір здалеку. Я, однак, звернув увагу на свіжу грязюку, що залягала тут повсюди на берегах Лєни, й на блискучу обшивку річкового корабля, котрий стирчав угору кормою з тієї грязюки. Розвівши руки, із широкою усмішкою на обличчі, ступаючи поволі й розмірено, я вийшов з лісу до табору.

Мене не застрелили. До них прибилися й інші волоцюги, людина в такі часи передусім шукає безпеки, прагне віддатися під владу. Усередині я не зробив і десяти кроків, як до мене припав Ян, відірвавшись від саперної роботи, до якої, найімовірніше, заганяли тут усіх бродяг. З’явився командир варти, який не розумів російської: я побалакав з ним французькою, і це, мабуть, переважило. Над головним наметом табору майорів прапор, котрого я не розпізнав навіть зблизька — це тому, що він не представляв барв жодної держави або правлячого дому, а лише видобувної компанії Société Minière de la Sibérie із контрольним пакетом компанії Empain-SPR. Едуард Луї Жозеф Ампен, у спілці з іншими великими європейськими й американськими фірмами, котрі за урядування Столипіна й у часи крижлізного boom’у глибоко ввійшли з інвестиціями до Сибіру, влаштував експедицію, щоби вирятувати із розмороженого краю працівників цих компаній разом із їхніми родинами. В Усть-Куті містилися солеварні з мільйонними доходами, а також основні склади тунґетиту на північ від Качуґа, тут пролягали всі шляхи з сорочиськ під Останньою Ізотермою: Зимною залізницею через Байкал й Ольхон до Іркутська. Тим рятунковим підрозділом керував засмаглий бур, полковник ван дер Хек — його люди мали досвід єгипетських експедицій барона Ампена й служби в Макао, вони були перевіреними вояками, і багато з них — власниками французьких паспортів. Я довідався, що, на відміну від Великобританії, Франція зберегла після Відлиги союз із Російською імперією, адже надто великими були інвестиції французьких капіталістів у російських землях. План ван дер Хека передбачав евакуацію Лєною, Єнісеєм та Об’ю до північних портів, побудованих у Зимі для потреб крижаного транспорту. Вони мали на кожній з цих річок судна й радіозв’язок з ними. Іноземці з Усть-Кута, згідно з наказом, вийшли і зібралися зі своїми родинами та майном тут, на південь від міста, а потім сталися дві непередбачені події: по-перше, на них напала мандрівна армія мартинівців, а по-друге, Лєна викашляла нову партію флегми, потопивши корабель ван дер Хека. В результаті експедиція Ампена засіла в цій імпровізованій фортеці, чекаючи на новий транспорт та відлякуючи мандрівні банди.