Крига. Частини ІII–ІV

Вгледіти це одразу в усій очевидності, одразу до кожної речі припасоване: може бути так, може по-іншому, і жоден спосіб не істинніший, ніж інший.

Побачити й погодитися із цим як із найпершим правилом: н е о б о в ’ я з к о в і с т ь.

Я стиснув долоні на шиї в собаки, і стиснув міцніше, коли вона почала кидатися і дряпати мене пазурами. Відчайдушний вереск не міг вийти їй із писка, коли вона задихалася в останньому подиху.

Задушити пса — почему? Дозволити жити створінню — а навіщо? Щось зробити чи не робити — з якої причини? Немає причин. Здохне чи не здохне — жодної різниці. Вчиниться так чи інак — на одне вийде. Все дороги открыты, жодна річ не більш очевидна, ніж інші. Собаче життя, людське життя, власне життя — усе це наче обертання літер невідомої абетки, наче сузір’я у небі, форма хмар над лісом: порожнє й абсолютно необов’язкове.

Я можу зробити все, я не мушу нічого робити.

І тоді я подумав про уральського вовка й панну Єлену, яка простягала до бестії оголену ручку.

Я відкинув собаку убік, підвівся і, в чому був, нічого більше зі собою не беручи, не повертаючись до факторії, не озираючись і не відповідаючи на волання Альоші, — вирушив на Кєжму.

До Кєжми було добрячих понад півтисячі вёрст. Я задумав, що принаймні до Усть-Кута попливу Лєною, а потім скористаюся Зимною залізницею. Проте ця Друга Мандрівка пішла зовсім по-іншому. Лєна, яка спускається з Байкальського хребта, не судноплавна й за найкращії погоди. До Року Лютих у літні місяці нею ішли далі на північ великі сплави деревини, але тепер, по-перше, ніхто не працював на лісоповалі й ніхто не скуповував деревини, а по-друге, далі бували достоту повеневі хвилі, завдяки яким Лєна відкашлювала накопичену впродовж тривалої зими мокроту: брудно-коричневі виливи болотяної суспензії, холодної льодовикової води й мільйонів пудів підхопленої цим зривом криги землі й рослинности. Із висоти прирічкових гір я двічі мав нагоду спостерігати проходження такої хвилі, це було видовище, немов зі сторінок Книги Буття, я мимоволі зупинявся, сідав, затуляв вуха від драконячого ревіння звільненої від Криги природи. Лєна тече тут то у дуже глибокому руслі, подекуди серед скель, що вистрілюють угору майже на півверсты; то знову розпускає пояс і розкидається на непристойно широкому ложі. Вона відбиває низьку синяву гладким дзеркалом: тут — небо в небі, а тут — небо на землі. Далі скелі знову змикаються на ній: там вода реве найлютіше. Скельні плити укладені, зрештою, геологічними терасами так реґулярно, немов у лабораторних геологічних перерізах земної кори, що не раз, усупереч розумові, я думав про цю природу, як про творіння людське: хтось це запроектував, хтось витесав шлях для потоку, комусь сподобалися барви лісового краєвиду, вигнутого понад річкою, і гострі тіні, що лягають на неї увечері від хірургічно обтятих скель, — задумав óбраз і втілив його. Не раз я засинав там, над Лєною, біля догораючого вогнища, із уявою, наповненою геологічними формами, поволі поринаючи в сни про землю, скелі й зимні потоки, що блукають у темряві під гефестовим тиском.