Крига. Частини ІII–ІV

До Кєжми я дістався на початку травня, і то не без клопотів, бо більшість постійних мостів було висаджено, а сезонних мостів після Відлиги не поставили жодних, зрештою, усі так звикли подорожувати зимняками, що рвучкі весняні річки виявилися раптом майже нездоланними перешкодами, й щоби перебратися через найменший потік, доводилося об’їжджати багато вёрст. Інший клопіт був зумовлений тим, що, хочеш не хочеш, я й надалі пересувався вслід за тією селянською армією мартинівців. Я гадав, що наші шляхи розійшлися ще над Лєною, але ні: як сказав полковник ван дер Хек, вони утримували всю Зимну Залізницю за Усть-Кутом. Наближаючись до Кєжми, я зустрічав дедалі більше мартинівців, котрі подорожували невеликими групами, — вони збиралися сюди з усього Сибіру, мов тварини, що збиваються завдяки якомусь невимовному інстинктові в одну орду. Зрештою, я навіть не мусив від них ховатися, бо вони вважали очевидним, що і я — йдучи в тому ж напрямку — їхній брат у вірі. Я не заперечував: цього вистачало. Було Літо.

Як тоді мені оповіли біля нічного багаття на тракті: вони йшли, позаяк мав відбутися на могилі Святого Самозаморозника великий збір за участи всіх зимних отців, ба навіть самого Распутіна, вигнаного геть із Царського Села й Європи, спільний збір Церкви Распутіна і всех его сект отщепенческих, мартинівців-єретиків; туди всі йшли в згоді, тобто не мордуючи одні одних на шляху. (Було Літо). Безневинно запитавши про одне й друге, далі я вивідав, що могили Святого Мартина насправді немає, бо ніхто не знає, що трапилося з Мартином (вони вірять, що той живим зійшов у Кригу), натомість символічною могилою вважають старий Мартинів скит, ущент знищений козаками за наказом царя. Від цього мені аж шкіра стерпла, бо я пригадав, де сáме той скит стояв.