Тисячолітній Миколай

— Ви були одружені?

Чомусь я вважав, що професор непідвладний ні політиці, ні вікові, ні звичайним людським почуттям, віддавши всю свою пристрасть тільки на служіння науці. Тому його слова про дружину, про її загибель…

— Олексію Григоровичу, ви ж ніколи про це…

— Ніколи й нікому, але сьогодні, дивлячись на вас і радіючи, так, так, радіючи, бо не може бути більшої трагедії, ніж людська роз’єднаність… Людина, як і все суще, — це своєрідна форма енергії. Її пронизують могутні струми поєднання, без якого вона не може гармонійно існувати, саме цим пояснюються всі форми нашого співжиття від родини до суспільства. Однак в суспільстві на противагу добрим природним силам постійно діють злі сили, спрямовані проти окремої людини. Це джерело всіх трагедій. Війни, революції, переслідування єретиків, вознесення святих і героїв, заздрощі, кров… Людський розум — цей фантастичний дар природи — рветься до зірок, до космосу, до безкінечності, а йому обрубують крила, і щоразу слідом за короткими періодами розквіту людської мислі настають цілі епохи її жахливого пониження, затемнення і занепаду. Ви молоді, що ви знаєте про громадянську війну? По военной дороге шел в борьбе и тревоге боевой восемнадцатый год… Сталін у Царицині, Ворошилов і Будьонний… Иркутск и Варшава, Орел и Каховка — зтапы большого пути…

— Я й тепер, бач, знайшов Оксану в Каховці,— нагадав я професорові.

— Продовження традицій? А яких? Той самий вісімнадцятий на Україні починався кров’ю. Я сидів тоді тут, на агростанції, а Серафима Василівна була в Києві. Бібліотекарка університету Святого Володимира не могла облишити своїх книжок і вільно мандрувати туди й сюди, як її вчений муж. Я навіть досі не знаю, якою вулицею вона йшла того зимового ранку — Володимиреькою, Фундукліївською чи Хрещатиком. Стояв тоді в Києві міцний мороз, Серафима Василівна тримала руки в хутряній муфті, ховала обличчя в пухнастий комір і, мабуть, вчасно й не зауважила, що назустріч котиться вулицею темний вал окаянної жолдашні більшовика-карателя Муравйова, який тільки вчора за Дніпром перебив київських гімназистиків, що стали на захист молодої Української республіки, а тепер ввірвався до столиці, несучи кару й смерть. Понад три десятиліття минуло відтоді, ніхто не зміг ні тоді, ні згодом розповісти мені, як все те сталося, я навіть не знаю, де похована Серафима Василівна, бо вона не удостоїлася навіть бути заліченою до жертв революції, жертвами революції вважалися її вбивці, коли хтось все-таки вбивав і їх, од моєї дружини лишилася тільки рана в моїй душі і вперте намагання відтворити, уявити все те, що тоді відбулося, намалювати жахливу картину… Сарданапал і Валтасар! Прокляття всім убивцям! Найвірогідніше, що вона кинулася захищати когось із знайомих. Муравйовці тягнули тоді під стінку найперше тих, хто говорить українською мовою. Тобто, не київських міщухів, а простих селян, які опинилися на вулицях міста, і нових інтелігентів, народжених українською революцією, бо треба вам сказати, що на Україні революція сталася, як і в Росії, у лютому сімнадцятого року, була утворена Українська Народна Республіка, а професор Вернадський, нащадок запорозьких козаків, організував першу в історії Українську академію наук. Все це було до Жовтня, ні про більшовиків, ні про радянську владу, ясна річ, ніхто не міг чути… Так само, як ви нічого не чули про події на Україні в сімнадцятому…