Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Черкас розреготався, затиснувши склянку з вином у своїй буро-волохатій руці.
— Я не стаціонарний професор, який сидить в кабінеті серед антикварних меблів! Я вічно безпритульний Агасфер, я Мойсей, який сорок років кружляє в пустелі, яку можна пройти за сорок днів. Я вже давно зміняв спокій на допитливість, комфорт на істину, тому дрібні побутові незлагоди мене зовсім не лякають. Оксано, ваша ніжна душа не вжахнулася від невлаштованості тутешнього життя?
— Що ви, Олексію Григоровичу? — зашарілася Оксана. — Я тут, ніби в бога за пазухою!
— Тоді я проголошую тост за те, щоб вам справді так велося в цьому втечищі вільних людей і незалежних умів. За ваше здоров’я, Оксано й Миколо, і за ваше щастя!
Ми пили нахолоджене в колодязній воді шампанське, закусювали іржавим оселедцем, пізньою редискою, соковитими помідорами, политими торішньою соняшниковою олією, тоді Оксана підсмажила на смердючому, мов мініатюрна доменна піч, керогазі зашматківську ковбасу, яку ми привезли в залитій смальцем макітрі, і професор був у захваті від такого несподіваного частування, але підсмажена українська ковбаса розпросторює такі запаморочливі запахи, що на них неминуче летить все чисте й нечисте, то ж я зовсім не здивувався, побачивши, як до кімнати непомітно, нечутно й непрбстежувано, мов пекельний дим, вслизає Ляпка.
Він не стукав у двері, не питав дозволу ввійти, не вітався, з’явившись перед нами, не збентежився, побачивши жінку, до того ж — незнайому, — все це було не для нього.
— Хто це? — злякано притискуючись до мого плеча, прошепотіла Оксана.
— Ляпка, — пояснив я, хоч з не меншим успіхом міг би назвати цю з’яву Вірним Помічником, Недремним Оком, або й Вельзевулом Вельзевуловичем. Попри своє нахабне вторгнення Ляпка міг би претендувати й на ймення Втіленої Скромності, бо стояв біля порога і мовчки дивився на наш стіл. Я показав йому на склянку і на шампанське, Ляпка заперечливо покрутив головою. Тоді я сходив на кухню, приніс звідти півлітри, налив повну склянку горілки, присунув її на край столу, показав Ляпці: призволяйся. Двічі повторювати не довелося. Ляпка, ніби й далі лишаючись на своїй позиції, тобто біля порогу, спожив те, що було в склянці, і стояв святий та божий, як Адам у раю перед гріхопадінням. Я наштрикнув на виделку шматок оселедця, показав Ляпці, він самими очима показав: не хочу псувати такий чистий продукт, як горілка, тому від закуски відмовляюся, зате в необмеженій кількості приймаю інформацію. З вами тут жінка, хто вона? Ваша дружина?
— Це Оксана, моя дружина, — пояснив я.
— Жінці теж, — сказав Ляпка.
— Куди?
— На партійні збори, сьогодні в чотири часа, скликає товариш Щириця.
— Ми ж безпартійні. Щириця нас ніколи не допускав на свої збори.
— Тоді вони проробляли секретні вказівки і, значить, закривалися од усіх, а сьогодні товариш Щириця об’явив, що збори відкриває. І для жінок тож.
— Ляпка, ви в школі вчилися? — несподівано втрутився професор.
— Ну?
— Повинні знати, що на збори ходили тільки Клара Цеткін, Роза Люксембург і Надія Костянтинівна Крупська. Але всі вони вже повмирали, отож тепер не зосталося жодної жінки, яка б ходила на збори. Наша Оксана не піде туди так само, як і ми з Миколою Федоровичем.
— Як же? — сполошився Ляпка. — Товариш Щириця сказав, щоб виступила доярка Ялосовета! А товариша Сміяна будуть проробляти за зрив зяблевої оранки. Виступає директор Паталашка і я з товаришем Щирицею.
— Ваш виступ, Ляпко, ми могли б вислухати й отут, — насмішкувато покахикав професор. — Правда ж, Миколо Федоровичу?
Ляпка злякався:
— Товариш Щириця ще не вручив мені мого виступу!
— Тоді що ж, — спитав я, — ще стаканяру?
— Получиться перебор, а мені ще треба оббігати всю станцію, — зітхнув Ляпка.
Я співчутливо розвів руками — і Ляпка щез.
Оксана злякано переводила погляд з мене на професора:
— Цей чоловік… Він ото все — справді?..
Я спробував оджартуватися:
— Ляпка завжди говорить тільки правду. Але ти звикай. На те ж він і Ляпка. Таким його создали.
— А про директора — теж правда?
— І про директора, про всіх.
— Як же так? Я думала, директор добрий чоловік. Такий же ніби добрий… Я аж зраділа… і як побачила цей степ — зраділа. І від цього доброго директора… Подумала: як у бога за пазухою.
Професор ніяково засовався на дивані, погмикав, позітхав.
— Бачите, Оксанонько, добрих людей немає, а є тільки байдужі. Люди бувають праведні, неправедні й байдужі. Останніх, на жаль, найбільше. Сарданапали або ж підносять тебе до хмар або вганяють у землю, а Валтасари з блаженними усміхами пускають нас з торбами. І немає ради. Передчуття вас не обдурило. Це справді райський куточок, справжнє втечище для заблуканих душ. Коли хочете знати, я втікав сюди, як колобок з казки.