Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
А може, для мене божий лик — у Оксані?
Я зносив її з машини на руках, мов найкоштовніший скарб. Власне, так воно й було. Все інше — суєта і єрундистика! Небагате Оксанине майно, трохи моїх книжок, сільські гостинці на перше введення молодої господині в дім — з цим, ми переступили поріг, щоб одразу й забути про все те, бо в мене тепер була Оксана, а в Оксани перший за все життя власний притулок. Дві кімнатки, в одній новий диван і шість стільців, оббитих барвистим гобеленом, круглий стіл, саморобні полиці, повні книжок, радіоприймач «Фестиваль» на низенькій тумбочці; в іншій кімнатці-спальні широке нікельоване ліжко з панцирною сіткою, шафа для одягу, дзеркало мало не двометрової висоти.
— І це все наше? — не повірила Оксана.
— Сам заробив і сам купив! — гордо випнув я груди.
— Який же ти в мене стахановець! — цмокнула вона мене в щоку. — А я вернулася в чім була.
— Ти трудилася на великій будові комунізму.
— Ох, не згадуй!
— Ну от, — розпростер я руки, — приймай дім і господарюй.
— Мені ще й досі не віриться.
Була неділя 26 серпня, день ніби й неробочий, але агростанція в усьому підкорялася законам сільського життя, яке не знає ні вихідних, ні перепочинку, тому я не дуже здивувався, коли вже за півгодини по нашому приїзді з’явився сам директор Паталашка, щоб від імені адміністрації привітати нас, побажати, висловити впевненість, закликати до…
— Розвідка працює просто грандіозно, — похвалив я Паталашку, — не встигли ми відімкнути двері, а директор уже знає.
Паталашка, тяжко відсапуючись, присів на новий гобеленовий стілець, став обмахуватися широкою, як прапор, носовою хустиною.
— Щириця, — прохрипів він, — Щириця, будь він неладен, той так і зирить, так і зирить. І за мною, і за всіма, оце й вас назирив, і вже хотів збори.
— Збори? Навіщо?
Паталашка хитро уникнув прямої відповіді.
— От-от, навіщо? Я так йому й сказав. Так хіба ж він послухає! Хто я йому?
— Ви — директор.
— Я — директор?
Паталашка запхнув хустину до широкої кишені, виставив перед собою ліву руку, став загинати пальці.
— Агростанція державна? Державна. Земля належить кому? Державі. Будівлі належать державі. Всі знаряддя виробництва належать державі. Я теж належу державі. Отже, я — знаряддя виробництва, а не директор.
— Помиляєтесь, ви зовсім не знаряддя виробництва.
— А хто ж? Скажете: людина.
— Ви й не людина.
— Не людина? Ну, Миколо Федоровичу, це вже ви… той… як би його сказати…
— Ви — кадр. З тих, що казав вождь: кадри вирішують все. Раз керівник, значить, кадр.
— Тоді хто ж ви, наукові працівники?
— Ми — прошарок. Те, що плутається під ногами в робітничого класу й селянства. Вас вождь возвисив, нас пожбурив у пил. Хто захоче — підніме і зідме пил, не захоче — відкине одним ударом ноги, а то й розтопче. Дуже зручно. Я Оксані пояснював, що все тут у нас розполовинене, як півкулі головного мозку. З одного боку розум, з іншого — затемнення розуму. Тут Паталашка, там Щириця. Так і йде діалектика.
— Ну, це вже ви, Миколо Федоровичу, зовсім… той…
— Коротше кажучи, перекажіть Щириці, що ні на які збори я не піду до кінця цього століття. Хоч навіщо нам Щириця? Ось я покличу професора Черкаса, а Оксана тим часом щось приготує, та відсвяткуємо наше новосілля.
— Ні, ні,— злякано підхопився Паталашка, — ви ж знаєте: мені вредно. Ще як директорствував на пивзаводі, підірвав печінку і тепер ніяк не наладнаю. Я вже піду, а вас; Миколо Федоровичу, прошу, значить, як і домовлялися… Дружині вашій Оксані всіляко сприятиму…
— Вона вам для початку переверне наш так званий харчоблок, а тоді відкриє його заново, як Колумб Америку!
Оксана не чула моїх слів, бо приймала нового гостя: професора Черкаса.
Він насилу розминувся з широкопузим Паталашкою, сам весь широкий, як степ, у широчезному парусиновому костюмі з десятком кишень і кишеньок, в солом’яному капелюсі з широчезними крисами, з-під яких лукаво світилися його розумні очі.