Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Я тільки розвів руками. Оксані, коли вже професор вийшов, пояснив:
— У нього й не будиночок, а суцільна бібліотека, і я оці два роки без тебе, власне, провів у тій бібліотеці.
— Ти ж працював на двох роботах!
— То й що?
— А коли ти спав?
— Оксанонько моя люба, сплять тільки малі діти. Ти б спитала мене, скільки й коли я спав на фронті. Але про це не питали навіть партія і наш рідний уряд… Чому ти так дивишся на мене?
— Не впізнаю тебе. Мені завжди страшно, коли тебе зустрічаю. Перед тим, думаючи про тебе безперервно, вважала, що вже все в тобі знаю, а побачу — і мовби мана якась перед очима…
— Не треба ускладнювати, мала. Ось я перед тобою: голова, руки, ноги, все як у всіх.
— Голови у всіх, а що в тих головах! Але як ти тут жив! Яка занедбаність, який бруд! Я навіть не встигла повитирати пиляку. Такий же сором перед професором!
— Сором? Ти ж бачила, в якій пилюці живе він сам! У професора навіть є власна теорія щодо цього. Він вважає, що змітати пил у помешканні взагалі шкідливо. Бо ті часточки, які вже залетіли до вашої кімнати, переймають ваші енергетичні заряди, обсідаються вашими власними мікробами, отже, стають мовби продовженням вас самих, тобто середовищем найбільшого сприяння. Змітаючи частки, сказати б, доброзичливі, ми даємо змогу налітати на нас мільярдам ворожих часток і тим самим вкорочуємо собі віку. Як тобі така теорія?
— Ти як собі хочеш, а я повинна тут поприбирати. Дихати ж нічим!
Вона пішла клопотатися на кухню, а я сидів і безтямно дивився на подарований Марком плакат «Великі будови комунізму», над яким мовби ще й досі лунали професорові слова про те, що ні геніїв, ні гречки.
На моїх саморобних полицях, крім книжок, були й знаряддя праці: молоток, рубанок, стамеска, щипці, гвіздки. Я вибрав чотири найбільші гвіздки, взяв молоток, тоді плакат і став примірятися, де найкраще буде прибити його на стіні. Місце було якраз між двома полицями, плакат декорував вільний шматок стіни, він був мовби зеленим вікном у світ, просторим, майже безмежним, щоправда заґратований, а грати, навіть зелені, все ж залишаються ґратами.
Я вгатив гвіздок у верхній лівий ріжок плаката, став примірюватися до правого ріжка, але тут з’явилася в кімнаті Оксана і тихо покликала:
— Мико!
— Що там у тебе, мала?
— Там якийсь чоловік у сінях.
— Що за чоловік?
Вона підійшла впритул до мене, прошепотіла збентежено:
— Якийсь ненормальний. Я йому: заходьте. А він мені: партія нікому не нав’язується. Може, він п’яний?
Я вже збагнув, яка чума заповзла до наших сіней, гукнув туди щосили:
— Щириця! Досить вам гратися в більшовицьку скромність! Заходьте!
Двері з сіней ледь одчинилися й крізь щілину стали вповзати окремі деталі щирициної фізіономії: лискучий, мов наолієний, ніс з нюхливими ніздрями, задерте, як свинячий п’ятачок, підборіддя, кругленькі надуті щічки, що вигідно вгніздювалися на круто загнутих, як полозки, щелепах.
— Товаришу Сміян? Ви вдома? Я швиденько, гарненько й чепурненько… Дозвольте привітати вас з прибуттям і в повному сімейному складі…
— Здається, ви привітали мене проробкою на зборах?
— Партійна організація не могла пройти мимо кричущого порушення трудової дисципліни. Кожен, хто припустився, повинен понести належну… Не важать ні чини, ні заслуги… Перед партією всі рівні…
— Але я безпартійний.
— Безпартійні теж рівні… Тому ми швиденько і гарненько… За злісний зрив зяблевої оранки ви, товаришу Сміян, заслуговуєте на… Але враховуючи… Що це ви так чепурненько прибиваєте?
— Хіба не бачите? Плакат «Великі будови комунізму».
— Яка прекрасна наочна агітація! Ми ще такої не одержали. Дозвольте глянути ближче? Гарненько, гарненько… А це тут написано… Вам і вашій дружині? І хто ж це підписав?
Підпис мого братика був типово школярський: як курка лапою. Але ж і великі люди ніколи не відзначалися ідеальним почерком. Я відповів загадково:
— Цілком можливо, що це дуже великий чоловік.
Я прибивав плакат на свій зріст, Щириці доводилося дерти голову і мало не підстрибувати, як півневі до соняшника, щоб гаразд роздивитися закарлючку Маркового підпису. Невідоме лякає навіть таких типів, як оця Ремонтна Свинка. За своєю паскудною звичкою вручати під розписку всі так звані історичні рішення парторганізації героям і жертвам, Щириця мав з собою великий гросбух, і я простягнув руку:
— Вже встигли накатати на мене? Треба розписатися? Давайте!
— Ні, ні,— злякався Щириця, ховаючи гросбух за спину. — Я ж сказав, що, враховуючи весь наш позитив, ми, так би мовити, чепурненько обмежилися усним зауваженням… Серйозним і навіть строгим, але тільки усним, щоб усе гарненько…