Вовки Кальї. Темна вежа V

Роланд лежав у темряві, що пахла прілим листям та землею, і слухав хрипке дихання дітей ліворуч від себе. Невдовзі цей звук потонув у тупотінні копит. Око уяви й інтуїції розплющилося знову, ширше, ніж будь-коли. За тридцять секунд (чи навіть за п'ятнадцять) червоне марево битви заступить собою все, зоставить йому лише найпримітивніший зір, проте поки що він бачив усе, і все цілком відповідало його побажанням. Та чом би й ні? Яка користь думати про те, що плани порушено?

Він бачив близнюків Кальї, що розпласталися в найгустішому рисі на заході. Багнюка просочується крізь їхні сорочки й штани. Бачив дорослих, що принишкли коло них поблизу берега річки. Бачив Сейрі Адамс з її тарілками, Ару з роду манні, Кантабову дружину, зі своїми, бо Ара теж уміла їх кидати (хоч їй і не дозволялося товаришувати з жінками, які не належали до манні). Бачив декількох чоловіків — Естраду, Ансельма, Оверголсера, — з притиснутими до грудей арбалетами. Воун Оверголсер замість арбалета тримав рушницю, яку почистив йому Роланд. Дорогою зі сходу шеренга за шеренгою наближалися вершники у зелених плащах і на сірих конях. Вони вже вповільнювали галоп. Сонце нарешті зійшло і тепер виблискувало на металевих масках. За іронією, під масками теж крився метал. Роланд відчув, як око уяви здіймається вище, видивляючись інших вершників — можливо, загін, що примчить з містечка на півдні, яке не обороняли. Але не побачив нічого. Внутрішній зір принаймні показував йому, що все військо нападників зосередилося на Кальї. Інакше й бути не могло — якщо Вовки проковтнули наживку, яку Роланд і ка-тет дев'яноста і дев'яти закидали так ретельно. Стрілець бачив уявні вози, вишикувані вздовж дороги, й на мить пошкодував, що не розпрягли коней і мулів. Але, звісно, так усе виглядало переконливіше — неначе люди дуже поспішали. Бачив стежку, що вела до копалень: і вичерпаних, і робочих, — та до медового стільника печер, який виднів за ними. Побачив, як руками в рукавицях натягають поводи Вовки, що скакали в перших лавах, як вищиряються їхні коні. Він дивився зараз їхніми очима, і довколишнє здавалося не теплим, яким його бачать люди, а холодним, як картинки в жур-гнавах. Побачив дитячого капелюшка, якого кинула Френсін Тейвері. Його розум мав не лише око, а й нюх: він відчув м'який, але соковитий дитячий запах. Пахло чимось насиченим і жирним — тим, що Вовки забирали у викрадених дітей. Його розум мав не лише нюх, але й слух, і він почув невиразне клацання, як колись від Енді: те саме тихе гудіння реле, серводвигунів, гідронасосів, ще бозна-якої машинерії. Внутрішнім зором він бачив, як Вовки придивляються до плутанини слідів на дорозі (він сподівався, що вони побачать у них лише плутанину), потім переводять погляди на стежку. Бо уявляти, що вони дивляться в інший бік, готуючись підсмажити їх десятьох у сховку, як курчат на пательні, не хотілося. Ні, вони дивилися в бік копалень, мусили туди дивитися. Вони відчували запах дітей — їхнього страху разом з потужною речовиною в їхньому мозку — і бачили розкидані дрібнички, які лишила по собі їхня здобич. Стояли в стременах своїх механічних коней і дивилися.