Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Чи не те ж треба сказати і про закидувані йому прозаїзми? Вірно, що він часом писав безобразово, не давав своїй думці художньо дійти; підтримував свої художні замисли публіцистичними підпорами, перемішував слова і вирази різних стилів. Навіть у «Мойсеї» трапляються інколи прикрі дефекти. Як би хотілося, наприклад, щоб старозаповітний пророк не говорив про нетямущих рабів «на гордині котурні», не звертався до Бога:
не розказував давнім гебреям грецького міфу про Оріона, коли б взагалі в його словах було менше словника і невідпорної фрази галицького вічевого красномовця… І проте ці зривання поетичної мови в прозу, елементи голої публіцистики в віршах на громадські теми, або, як каже О. Дорошкевич, ця «перевага риторики над настроєм і думки над мистецьким словом» — в помітній мірі властиві його найменш виробленим речам (поема «Похорон»). Але єсть багато прикладів іншого. Візьмім цикл поезій «На старі теми» (в книзі «Semper tiro») — початок їм дають тексти біблейських пророків, цитати з псалмів, із «Слова о полку Ігоревім». Основу їх становлять рефлексії публіциста. Але невже це все риторика, холодна, не зігріта емоцією? Не кажу про «Глас вопіющого в пустині», — нашу українську версію біблейського образу пророка, — ні про «Крик серед півночі в якімсь глухім околі», з несподівано сильним в кінці: «А кров із руських ран все рине, рине, рине…» Ці поезії сильні все-таки своєю образовою стороною. Беру посланіє «Антошкові П.», галицькому москвофілові, відповідь на його статтю «Тщетная работа сепаратистов»:
Коли все це і проза, газетна стаття, переказана віршем, то чи не треба визнати, що емоція, доведена тут до найвищої tº, перетоплює цю «прозу» на щось, не нижче і не слабше своїм впливом від сутої поезії?
І коли взагалі ми хочемо оцінити Франка як поета, — чи не пора нам покинути розкладать його творчість на високого ґатунку ідеї («ставши на висоті шевченківської ідеології»)… і техніку, нібито недотриману й слабу (хоч досі ще ніхто з українських поетів не показав такої розмаїтості вірша)? Чи не треба постаратися, щоб схопити Франка, як творчу індивідуальність (зсередини), як цілого поета?.. Це і мав на увазі М. Євшан, коли в другій своїй статті писав, що ми часто «підходимо до справи догматично» і через те любимо поета за «одну якусь симпатичну нам рису його творчості, за його суспільні ідеали, чи проповідь, або за кілька лірик (тобто ліричних поезій) в стилі «modern». А цілий чоловік, цілий творець, його лабораторія духу для нас закриті»[125].
Що ж являє собою Франко як «цілий чоловік», «цілий творець»?
Спочатку кілька біографічних даних.
Іван Франко, син коваля Якова Франка з с. Нагуєвичів, Дрогобицького повіту, з присілку Гора, — народився 3 (15) серпня 1856 року.
Батько його — підданий Цісарсько-королівської камери — тобто з кріпаків, приписаних до маєтків королівського двору. Людина письменна, бувала, з даром слова, він відіграв для майбутнього поета ту саму ролю, що для Шевченка його дід-гайдамака. Батькова кузня, батькові оповідання були першим його «університетом».
«На дні моїх спогадів, — згадував він потім, — і досі горить маленький, але міцний огонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».
І, мабуть, недарма, коли Франко хтів дати образ виховуючої ролі громадського (і морального) ідеалу, йому в символи напрошувалась та сама батькова кузня:
Школу Франко перейшов довгу і хорошу — спочатку в Ясениці Сільній, де вчився читати українською, польською і німецькою мовами, потім в Дрогобицькій нормальній школі (чотирикласовій, міській) при василіанському монастирі. Потім, по смерті батька, за допомогою вітчима Гаврилюка, котрого Павлик характеризує як людину тверезу й розумну[126], вступив до Дрогобицької гімназії (р. 1868). Діставши матуру, р. 1875 Франко з’являється в різних студентських гуртках, «в атмосфері язикових і національних суперечок» — відомий як автор кількох віршів і великої, в зовнішньо-романтичному дусі написаної повісті «Петрії й Добощуки», яка й видрукувана була згодом на сторінках академічного часопису «Друг».
125
Євшан М. Іван Франко // ЛНВ. — 1913. — IX. — С. 269—290.
126
Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. II. — Чернівці, 1910. — С. 26.