Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Лев Скрипник
Народився 1903 року на станції Ясинуватій на Донеччині. З одинадцяти років працював на шахті, в порту, на залізниці. У шістнадцять років пішов добровольцем до Червоної армії, був ад’ютантом комуністичного батальйону.
Після тяжкого поранення жив у Харкові і працював на хімічній фабриці, пізніше знову на шахті. Разом з тим вів авантурницьке життя, мав зв’язки зі злочинним світом, багато мандрував, не раз потрапляв до в’язниці.
Друкуватися Скрипник почав з 1922 року. Окремими виданнями вийшли книги оповідань і повістей: «Вибух» (1928), «Двісті п’ятдесят перша верства» (1929), «Будинок примусових праць», «За все», «Маленька степова рудня», «Немає праці», «Шурка-Сконар» (1930), «Кортояк», «Смертна камера», «Таке життя» (1931), «БУПР» (1932).
Помер у психоневрологічній лікарні в Полтаві у 1939 році.
Полон
І
…Пам’ятаю: кулемет виплюнув останню кулю й гарячий, блискучий, раптом змовк. Коло мене лежав комроти з розкраяним «дум-дум» черепом. Його мозок оббризкав мені обличчя, шматочок мозку прилип до вух, мене занудило, я увесь здригувався від гидливості, але вже вистрілявши усі набої, не міг відірвати рук від держална кулемета, ніби вріс до моторошної машини інженера Максіма. І лише коли чийсь дикий, повний розпачу, голос вигукнув:
– Спасайся, хто може, – я зрозумів, що усе вже скінчилося, що славетний Богучарський полк закінчує своє існування і невеличка юрба людей зі спорожнілими набійницями, – рештка від 2000 молодих, сміливих бійців гине.
Тоді я висмикнув кулеметний замок, закинув його. І задубілий, байдужий, навіть не звертаючи уваги на посвист куль, на гарматні вибухи, – пішов геть.
Під березою сидів начальник кулеметного загону. Обличчя йому було скривавлене і праве око моталося на тонісінькому нерві, а рука в судорогах тиснула наган.
– Ось і все… – кам’яно говорив він невідомо кому, – ось і все…
Загибіль.
Я кинувся був до нього, хотів видерти нагана, але майже біля мене щось вибухло, щось підкинуло мене в повітря, шваркнуло об землю. Зразу закрутилося усе перед очима і в голові задзвеніло: «От і все… усе… загибіль…»
Потому все затихло, істота розтанула в мороці…
…Коли розтулив очи – була ніч. Рудий місяць біг по небі, розсікаючи кострубаті хмари. У роті висохло. Напруживши усі сили, я підвівся на лікті. Кроків за п’ять від мене лежав начальник кулеметного загону. Мертве обличчя його скривлено жахливою посмішкою, зуби тьмяно виблискували, і скрючені пальці лівої руки міцно затиснули сухі стеблинки трави.
Мені стало моторошно. Моторошно від цього мертвого, беззвучного сміху, від цих вищірених блискучих зубів. Навкруги ще лежали мертві. Вони, як і начзагону, були роздягнені до білизни. І тут я помітив, що й з мене здерто одяг.
Неясно проповзла думка:
«Значить і мене мали за мертвого. Д-да…»
І несподівано хтось у кущах простогнав:
– Водички… О-о-о… Водички…
Голос був знайомий, але й до болю напружуючи мозок, я не міг пригадати, чий саме це голос. І знову мене обхопило важке, хоробливе забуття.
II
Прийшов до пам’яті я ясного, серпневого дня. Мене трусило й кидало з боку на бік. Лежав я у двоколці поруч з перев’язаною брудним ганчір’ям людиною. Людина спльовувала й майстерно матюкалася. І лише по лайці пізнав я у перев’язаній людині кулеметника Другого загону – Стьопку Горбунця.
Синє обличчя, заліплене кривавою, жахною машкарою. Але очи виблискували блиском живим, розбишацьким.
– Стьопка… – хрипко сказав я. – Що?.. Значить… – і запитливо зупинив погляд на вершникові у червоних лампасах, з погонами й царською кокардою на кашкеті, з-під якого вибивався величезний, рудий чуб.