Гра на багатьох барабанчиках

Докладно я пам’ятаю лише ті перші дні, властиво, години. Коли я з’їв риб, час рушив з місця, і наступні дні попливли один за одним, нанизані на якусь повітряну нитку, як коралики. Вони всі злилися в одне. Було так, наче з’ївши місцеву їжу, я прийняв свою ситуацію. Наче погодився на життя, яке підсунулося мені у вигляді двох маленьких рибок.

Дні помалу ставали все довшими, все теплішими. Спочатку я пересувався тільки по пляжу, не беручи до відома, що земля може тягнутися далі й далі. Я швидко навчився, що якщо скласти з каменів невисокий вал, то вода залишить для мене якісь їстивні дарунки: рибок, крабів. А ще я знайшов у воді камені, оброслі мідіями — коли я з’їв тих мідій уперше, мене тут же вивернуло, але потім я навчився стримувати цей нерозумний відрух, і драглисті тільця без опору прослизали просто в мій шлунок і під кінець стали моїми ласощами. Тиняючись туди й сюди, я мав напади паніки, добре їх пам’ятаю, бо саме це й було найгірше — загроза ішла не ззовні, а зсередини. Страх, що я розпадаюся, що не існують більше добре відомі ситуації, які здатні були би утримати мою цілісність. Тоді мої думки знову галопували, і я, щоби заспокоїти їх, повинен був повторювати щось безглузде. Час від часу я пробував молитися, але завжди під кінець почувався через це ще гірше. Відраза — так це можна назвати. Я завжди був атеїстом, хоча зараз це слово немов зблідло, посмутнішало. «Господи Боже…», починав я кілька разів упівголоса, соромливим шепотом, але язик мій був якийсь дерев'яний, не міг погодитись зі значенням слів, які обережно формулював. Врешті я покинув це. Так було краще. Якби Бог справді існував, як би він усе це виправдав?

Я навчився розпалювати вогонь за допомогою уцілілих окулярів і пік на ньому маленьких рибок, а потім жадібно поїдав їх разом із кістками. Тоді в мене бувала хвилька хлоп'ячої радости — що я даю собі раду. Я також почав говорити сам із собою, відрухово. Говорив із собою так, наче був Робінзоном, звертався до себе «Робінзоне», і на дальший план відходило, ким є той, котрий говорить: Робінзоне. Нас було двоє — один з часів до катастрофи і один після катастрофи. Один із минулого і один із найближчого майбутнього, яке з кожною хвилиною ставало теперішнім. Був той, що ішов у плащі й капелюсі вулицею Жолкєвського у Львові, і цей отут, напівголий, кульгавий. Ми розмовляли один з одним і у той спосіб підтримували якийсь сурогат теперішности.