Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
І цей твій подарунок торкнувся найглибших частин моєї душі. Це не можна висловити вголос. Там немає таємниць. Там є лише я і ти — тільки ми.
Я розплакався, наче п’ятирічний.
Уперше я не відчував себе коханим і не відчував, що кохаю. Я бачив саму суть цього почуття. Кохання, якому не заважає моя емоційна безпорадність. І це ти показала мені його. Та ніч стала чимось особливим. Усе горе та втрати, що їх я зазнав, і ця радість наших з тобою життів — вони злилися в одній миті і… Я все життя хотів любити — любити так, щоб не відчувати болю. Не відчувати втрати матері, не відчувати розчарування батька.
І тоді, у ту ніч, я вперше відчув свободу. Я вперше вдихнув на повні груди. Я ціле своє життя бився у хвилях та піні, намагаючись виринути на поверхню, але якась невидима рука утримувала мене під водою. А ти — ти розігнала хвилі, підняла мене над піною й наповнила собою моє серце.
Розділ сімнадцятий
Я спробував пересунути Ґровера, але його тіло замерзло сидячи. Голова схилилася набік. Однією рукою він і досі тримав штурвал. Очі заплющені. Ешлі відвернулася — не змогла на нього дивитися.
Я відірвав шматок крила та повалив на нього Ґровера. На цих імпровізованих ношах мені вдалося виволочити його назовні та підтягти до каменя, навколо якого було найбільше котячих слідів. Тут я посадив Ґровера на землю, сперши спиною об камінь. Повертаючись назад, я рахував кроки — вісімнадцять.
Узявши лук, я вклав стрілу, прицілився у сніжний намет десь за півметра від Ґровера та натиснув спуск. Цього разу я влучив точно. Відстані вистачило, щоб стріла встигла вирівнятися, але не надто далеко — я зміг як слід прицілитися.
Наполеон бігав між мною та Ґровером. Через рану він почав помітно шкутильгати.
— Не переживай, малий, — я поплескав його по голові, — йому нічого не загрожує.
Собака заспокоївся та повернувся в нашу печеру. Паскудне місце. Треба вшиватися звідси. Але є дві проблеми. По-перше, я не маю сил. Завтра їх буде ще менше, а післязавтра тим паче. По-друге, я виріс на Західному узбережжі. У нас там повнісінько пум, і я добре знаю, що вони можуть. У мене немає жодного бажання просидіти тут іще кілька днів у постійній напрузі.
Я заліз у літак. На обличчі Ешлі блищали сльози.
— Що ти робиш? — у голосі чути істерику.
— Полюю.
— А Ґровер у тебе що, за приманку?
— Саме так.
Відповідати вона не стала.
— Та, якщо все піде за моїм планом, з ним нічого не трапиться.
— За твоїми планами нічого не справджується ще з Солт-Лейк-Ситі.
Тут мені нічим крити — вона має рацію. Я просто кивнув. Але ж не можу я просто сидіти тут і чекати, поки пума по нас прийде. Ґровер нам допоможе з нею впоратися. Можливо. Якщо все буде згідно з моїм планом, то Ґровер ніколи й не дізнається, як саме він допомагав. Ну а якщо ні — він все одно вже мертвий. А я поховаю його, перш ніж Ешлі побачить, що сталося.
Решту дня ми майже не розмовляли. Як і вночі. І наступного дня теж. Пішла друга доба без нормального сну. Я вже був на межі своїх можливостей. І Ешлі теж.
Похолоднішало. Не знаю наскільки, але мороз вже боляче щипав голу шкіру. Хмари затулили місяць — стало погано видно. Мені конче потрібне світло, бо без нього не бачу прицілу. Опівночі засніжило. Украй хотілося спати — я почав іноді зомлівати. Крізь снігову завісу я бачив силует Ґровера. Судячи з кількості снігу, що тепер його вкривав, випало ще сантиметрів сім.
Гадаю, я міцно заснув, бо смикнувся, коли прокинувся. Наполеон лежав поруч, низько прихиливши голову до землі. Він не зводив очей із Ґровера. Над тілом старого щось схилилося. Щось велике. Метрів зо два в довжину. Руки в мене заклякли, але я примудрився напнути тятиву та прицілитися. Останнє було майже неможливо — непроглядна пітьма.
— Давай же, трошки світла, — пошепки звернувся я до місяця.
Нічого. У мене, мабуть, була ще секунда чи дві. Руки зсудомило, біль у грудях був такий, наче мене прохромили чимось наскрізь. Я кашлянув, і в роті з’явився присмак крові. Руки тремтіли. Без світла ніяк.
Щось ковзнуло по моїй нозі, а потім клац —і зі входу вилетіла римська свічка, спалахнувши помаранчевим десь у тридцяти метрах над нами. У світлі феєрверка я побачив, як велика кішка спирається лапами на сорочку Ґровера — наче танцює з ним. Звірина підвела голову на світло, я націлився їй у шию, потім трохи опустив приціл до плеча й натиснув на гачок.
Стріли я не бачив. Я навзагал одразу кинув лук і впав додолу, намагаючись не втратити притомність. Знов кашлянув кров’ю — її було добре помітно на білому снігу.
Ешлі лежала поруч, вдивляючись кудись назовні.
— Вона пішла, все.
— Я влучив? — Мене всього скрутило від болю в грудях. Дихати було важко.
— Не знаю. Вона надто прудко втекла.
Я намацав її руку й так і лежав, важко дихаючи. Я надто стомився і не міг відтягти Ешлі назад до її мішка, тому просто пригорнув її до себе, закутав нас обох у мішок — і за мить відчув, як її серцебиття вповільнилося, а голова впала набік.
Прокинулися ми на світанку. Наполеон спав між нами. У світлі сонця було видно, що сталося вночі: Ешлі вилізла зі свого мішка та на руках доповзла до мене. Я обережно перевірив її ногу — вона знов набрякла, а шкіра стала помітно темніша. Долонею я відчув волосся на її нозі — відросло за десять днів. Серцебиття під кісточкою було в нормі, але цей набряк мені не подобався. Шкіра суттєво напнулася. Вочевидь, учорашня ніч відкинула процес загоєння назад. Шкода, що більше немає сильного знеболювального — їй воно знадобилося б. Я витрусив зі слоїчка дві пігулки звичайного та дав Ешлі. Потім скрутив свій мішок їй під голову, а сам одягнувся, зав’язав шнурки, узяв лук та рушив до Ґровера. Він лежав на боку й наче спав — мабуть, кішка його штовхнула. Від нього починалася доріжка крові, що зникала десь у скелях. Доріжка доволі помітна.
Від мого пострілу минуло вже кілька годин, і хто знає, добре це чи зле. Якщо пума була тяжко поранена, то за ці кілька годин устигла померти. Якщо ж рана незначна, то вона тільки відпочила та розізлилася.
Наполеон стояв за моєю спиною.
— Лишайся тут, — підняв я долоню. — Піклуйся про Ешлі, добре?
Той зник у її спальнику — назовні стирчав лише ніс.
Моє дихання повисало в повітрі щільними хмарками та щипало ніс. Дуже холодно. Я пішов кривавим слідом по камінню. Слід ставав дедалі тоншим — поганий знак. Мабуть, я не туди влучив, і тепер на мене десь чекає вкрай розлючена пума. Метрів за сто стежка перетворилася на рідкі краплі. Я спинився трохи подумати. Порив вітру кинув жменю снігу мені в обличчя. Попереду на великій голій брилі кривавий слід знову став доріжкою. Я пройшов іще метрів сто та натрапив на велику калюжу — мабуть, пума тут спинилася. Це добре. Нахилившись, я роздивився ближче: кров’ю просякнуто сантиметрів п’ять снігу. Це вже дуже добре. Принаймні для нас із Ешлі.
Я крокував по сліду ще метрів двісті — пума бігла крізь невеличкі кущі та валуни. А потім я побачив хвіст. Чорний кінчик нерухомо лежав на снігу. Тіло пуми ховалося десь під деревом. Я глибоко вдихнув та напнув тятиву. За два з половиною метри від кішки я вже бачив її голову. Прицілившись у шию, я натиснув на курок. Стріла глибоко увійшла в ціль, але пума вже давно була мертва.
Я присів поруч, дістав стрілу та роздивився хижака. Не можна сказати, щоб вона була велика. Без хвоста, мабуть, метра півтора. Вагою не більше за сорок п’ять кілограмів. Я узяв її лапу — може, кішка і невелика, але запросто могла б розшматувати мене. Судячи зі стану зубів, вона була вже немолода — либонь, тому й почала полювати на легку здобич. Таку, як ми.
Треба поквапитися, бо Ешлі хвилюватиметься. Я швидко повернувся по своїх слідах. Біль Ешлі суттєво посилився — її лихоманило. Ось-ось буде больовий шок. Я дістав свій мішок, засунув у її, сам роздягнувся, ліг поруч та обійняв, намагаючись зігріти. Її без упину трусило ще з годину. Коли вона нарешті заснула, я виліз та щільно загорнув її в два мішки, а сам розклав багаття й вирушив за пумою.