Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна
- Автор: Честертон Гилберт Кийт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-336-6
- Переводчик: Ольга Мандрика
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна». Краткое содержание книги:
Пропонуємо другу книгу детективних історій про отця Бравна.
Перш ніж усі присутні в залі відмовилися від думки, що священик бачив, як сам вбиває жертву клинком з довгим руків’ям (а таке вбивство видавалося ще жахливішим), отець Бравн поквапився все докладно пояснити.
— Я маю на увазі, що не лише у кинджалів короткі клинки. У списа також короткий клинок. І спис пробиває так само, як і кинджал, якщо він належить до тих чудернацьких театральних списів, які ми там бачили. Ось таким списом бідолаха Паркінсон і вбив свою дружину, це сталося якраз того дня, коли вона попросила відвідати її, щоб я допоміг владнати їхні сімейні неприємності. Ось, а я прийшов надто пізно, Господи, прости мені! Та коли він вмирав, то встиг покаятися. Він не зміг витримати того, що скоїв.
Усім присутнім у залі суду почало видаватися, що низенький священик, який стояв на місці для свідків і виговорював нісенітниці, просто з’їхав з глузду. Та суддя продовжував зацікавлено дивитися на нього, а містер Батлер незворушно продовжував ставити запитання.
— Якщо Паркінсон вбив її цим театральним списом, — сказав Батлер, — він мав би метнути його з відстані чотирьох ярдів. Як тоді ви поясните сліди боротьби на тілі вбитої, наприклад, розірваний одяг на плечі? — він почав звертатися до свідка, як до експерта, але цього ніхто не помітив.
— Одяг нещасної леді розірвався, — відповів свідок, — тому що вона зачепилася ним за одвірок. Вона саме хотіла поправити одяг, а в цю мить Паркінсон вийшов з кімнати обвинуваченого і вдарив її списом.
— За одвірок? — здивовано перепитав Батлер.
— Так, з иншого боку ці двері виглядають як дзеркала, — пояснив отець Бравн. — Коли я був у кімнаті міс Ровм, то помітив, що деякі дзеркала водночас виконують роль дверей у провулок.
У залі суду знову запанувала напружена і якась неприродна тиша. Цього разу тишу порушив суддя:
— Ви справді вважаєте, що, коли ви бачили постать у провулку, то ви бачили себе у дзеркалі?
— Так, ваша честь. Саме це я і хотів сказати, — відповів отець Бравн, — та ви запитали мене про обриси, а на моєму капелюсі вигини подібні на роги, от я й…
Суддя нахилився уперед, його старечі очі заблистіли ще виразніше, і він промовив особливо виразно:
— Тобто, ви хочете сказати, що, коли сер Вілсон Сеймор бачив щось незрозуміле, з нібито жіночими вигинами, волоссям, але в штанах, то він бачив сера Вілсона Сеймора?
— Так, ваша честь, — відповів отець Бравн.
— І ви стверджуєте, що коли капітан Катлер побачив у провулку шимпанзе з сутулими плечима і свинячою щетиною, то він просто побачив себе?
— Так, ваша честь.
Суддя задоволено відкинувся на спинку крісла, й у його виразі обличчя важко було відрізнити захоплення від цинізму.
— А чи ви не могли б пояснити, — запитав він, — чому ви змогли впізнати власну постать у дзеркалі, тоді як двоє таких видатних людей не змогли цього зробити?
Отець Бравн почав кліпати ще швидше, аніж до цього, а потім, заїкаючись, відповів:
— Ваша честь, правду кажучи, не знаю. Напевно, тому, що я не надто часто дивлюся у дзеркало.
Помилка приладу
Якось під вечір Фламбо та його друг священик сиділи в парку Темпл і розговорилися про судочинство. Чи цьому посприяло сусідство адвокатських офісів, чи була на те инша причина, так ніхто й не знає. Спочатку вони розмовляли про зловживання під час перехресного допиту, потім — про давньоримські та середньовічні тортури, потім — про французьких слідчих, і врешті — про американські допити третього ступеню.
— Я недавно читав, — сказав Фламбо, — про цей новий психометричний метод, про який стільки всі говорять, особливо в Америці. Та ви, напевно, знаєте. На зап’ясті прикріплюють особливий пристрій і слідкують, як б’ється серце, коли людина вимовляє ті чи инші слова. Що ви про це думаєте?
— Ну що ж, — відповів отець Бравн, — це цікаво. Знаєте, у середньовіччі вважали, що рани на тілі вбитого кривавлять, якщо до нього доторкнеться вбивця.
— То що, по-вашому, — здивувався його друг, — ці методи так само достовірні?
— По-моєму, вони однаково недостовірні, — відповів отець Бравн. — І в живих, і в мертвих кров тече або ж не тече з різних причин. І зрештою, нехай вона собі витворяє, що їй заманеться, нехай навіть потече уверх по Монблану. Я задля чогось подібного не проллю людської крови.
— Однак, — заперечив Фламбо, — цей метод схвалили найвизначніші американські науковці.
— Науковці такі сентиментальні! — вигукнув отець Бравн. — А американські — поготів! Кому, окрім янкі, звичайно, прийде в голову будувати докази, опираючись на серцебитті? Вони чуттєві, як якийсь простачок, який вважає, що жінка у нього закохана, якщо вона зашарілася. Здогадки, що опираються на кровообігові і крові, на які звернув увагу безсмертний Гервей, — марна трата часу.