Розбите дзеркало

Єва квапилася додому. Хотіла сісти в старе, продавлене, через те улюблене крісло. Взяти на руки кота. Хай помурчить, коли почухають за вухом. Вона має що випити, і, попри все, є привід. Пом’янути Ігоря Ярового треба, нехай земля йому буде пером, від чого б не вмер.

Потім — зосередитися й поміркувати над Антоновим зауваженням.

Якщо Аліса все закрутила: для чого?

Хтось інший — те саме запитання.

Єва спробує його знайти. Іншого способу захистити себе від подальших кроків невідомого поки жартівника не бачила. Захищатися все одно треба. Дурну казку про якесь старе пробуджене прокляття, що вбило Ярового, з голови викинути не могла, хоч би як старалася.

— Няв-няв!

Спершу подумала — здалося, засіло недоречне Алісчине кривляння. Навіть мотнула головою, женучи звуки геть. Та наступної миті знову долинуло, голосніше, і, здається, грубіше, не жіночим голосом:

— Няв-няв!

Єва вклякнула посеред неширокої вулиці. Під одягом пробігли зрадницькі пекучі мурашки. Вона покрутила головою, ловлячи вухами, мов радарами, джерело нявчання. Та її знову огорнула тиша.

Нявкав не кіт.

Людина. Навіть не намагалася вдати з себе тварину, імітувати котячі звуки. Єву дражнили. Точно так, як Аліса сьогодні.

І як вона сама — тоді, дванадцять років тому.

У старому різьбленому будинку.

Єва знала свою місцевість. Саме зараз ліворуч маячила давно покинута господарями хата. Двір і все, що довкола, тонуло в заростях. Нявкали звідти, з чагарів, метри зо два від місця, де вона зупинилася. Назад дороги не було, обходити — плутати, ще й дощ посилився. Не падав зливою, але мрячив густіше. Від чого жах мимоволі наростав, став відчутним, простягни руку — торкнешся чогось густого.

— Хто тут? — Єва крикнула так голосно, як змогла. — Якого чорта! Кому робить нема чого!

Відповіді не почула, та й не сподівалася. Але більше не нявчали. Єва нічого при собі не мала, навіть сумочки: не знати чому, не визнавала цього незмінного жіночого атрибуту. Любила одяг із широкими та глибокими кишенями. Улітку, коли спека роздягала, могла ходити з пакетом або дешевою полотняною торбинкою, такі останнім часом роздають на різних святкових чи просто масових заходах. Тепер на ній була мішкувата турецька шкірянка, в одній кишені — цигарки, телефон — у другій. Навіть не припускала, що одного разу доведеться шукати засоби захисту.

Телефон.

Єва видобула недорогий, куплений з рук на базарі смартфон, функцій якого їй вистачало з головою. Навіть повидаляла додатки, котрими не користувалася, бо не вміла й вчитися не хотіла. Батарея розрядилася на дві третини. Ввімкнувши ліхтарик, Єва міцно затиснула телефон у правиці, руку підняла високо над головою, помахала, немов сигналячи, гаркнула:

— Ти, придурку! Вилазь або вали! Копів зараз видзвоню!

Знову жодної реакції. Посвітивши довкруж себе, Єва зачепилася промінчиком за брудний уламок цеглини. Нахилилася, підхопила лівою, підважила. Спершу думала жбурнути туди, звідки нявкало. Враз переграла: все ж єдина зброя, хай така, іншої не знайде. Набравши повні груди вогкого повітря, набичила голову, спершу обережно, та вже після кількох кроків — швидше й швидше, посунула вперед, повз небезпечне місце.

Нічого не сталося.

За нею не гналися, і Єва вже бачила перед собою рятівне роздоріжжя. Таке собі невеличке перехрестя битих сільських вуличок, далі поворот праворуч — ось і вдома. Метрів сто здолати, не більше. Ніколи не думала, що ось так рахуватиме рятівну відстань.

Дісталася перехрестя.

Зупинилася так різко — ледь не втратила рівновагу, дивом втрималася на ногах.

У глибині вулиці, її вулиці, маячила темна постать.

— Ай!

Єва зойкнула, підстрибнула козою, наче наступила босою ногою на слизьку гадюку. Скочила назад, замахнувшись при тому відразу обома руками. Хотіла ще кричати, та раптом утратила голос. Подих перехопило, глевка грудка крику застрягнула десь глибоко в горлі. Єва закашлялася, неначе так можна було викашляти крик. Ноги підігнулися, на мить світ довкола вкрився рябими різнобарвними цятками. Коли ж опанувала себе, перше, що почула, — кроки.

Хтось ішов назустріч.

Єва не відразу второпала — то з протилежного, лівого боку.

Перш ніж змогла нарешті вільно говорити, побачила жінку — навіть у темряві розгледіла жіночі обриси. Та, своєю чергою, так само зупинилася, вздрівши перед собою напівзігнуту особу з розчепіреними руками.

— Ви… У вас усе добре?

— Т-там… — вичавила Єва, показуючи напрямок.

— Хто — там? — у голосі незнайомки чулося щире здивування.

— Мужик… Якийсь мужик…

— Та наче нема нікого.

Жінка говорила спокійно, і, на диво, своїм тоном повернула Єву до нормального стану. Вона навіть засоромилася цеглини в лівиці, відкинула подалі, обтерла долоню об полу куртки. Ступила ближче, обережно витягнула голову, зиркнула за ріг.