Розбите дзеркало

— Ми до всіх однокласників ходимо, — просто пояснила Оля.

— І до однокурсників, — додав Олег. — Яка різниця, друзі, не друзі. Ми знали їх живими. Пристойно попрощатися.

— Я так само вважаю, — додала Оля.

Відповідь трохи збила Лору з основного стрижня розмови.

— Чекайте… До всіх однокласників… Епідемія? Вибачте, може грубувато… Та бентежно звучить, погодьтеся.

— Нічого, це справді так виглядає, — Оля взяла чоловіка під руку зручніше. — Ще більш бентежно, що в нас дата нині. Десять років разом. Бачте, які збіги бувають. Не відзначити не можемо. Але й похорон не можна ігнорити.

— Уранці цвинтар. Увечері — ресторан, — сумно мовив Олег.

— Гості?

— Столик на двох. Тет-а-тет. Свідки на нашому весіллі давно не мають нічого спільного з нами. З ким іще святкувати?

— Насправді десять років лише від дати одруження, — уточнила Оля. — Ми з дев’ятого класу разом. Нас уже на випускному «одружили».

Лора важко перетравлювала не надто важливу для неї інформацію.

— Наче в кіно, — іншої відповіді не підібрала. — Тільки про однокласників… Ви не першого ховаєте, так розумію. Всі однаково помирали?

— Та ну, — відмахнувся Олег. — Одна наша відразу після школи в Десні потонула. Вступила на бюджет, відзначали на березі. Полізли купатися п’яні, течія збила.

— Десна — підступна річка, — кивнула Оля. — За два роки ще один однокласник утопився. На риболовлі.

— Одна при пологах померла, — Олег уже загинав пальці. — Двоє від наркотиків. Як війна почалася, трьох відтоді поховали.

— Сумно, — зітхнула Оля.

Тим часом труну вже закопували. Скорботний гурт потроху розходився. Згорьовану маму дві родички повільно вели попід руки. Тато про щось тихо перемовлявся з чоловіками. Проте кожен із дивної четвірки лишився на своєму місці.

— Дивно поводяться, — повела Лора. — Навіть для шкільних друзів, яких потому розвело життя. Посварилися? Розкажете трошки?

— Чому вас це перейняло? — поцікавився Олег.

— Я з поліції, — збрехала вона, не знаходячи інших прийнятних пояснень.

— Документи покажете?

— Олю, не треба, — у голосі чоловіка почувся докір. — Хіба так не видно, що людина з поліції? Професійно качаєте, фахово.

— Уже мали справу з поліцією?

— Серіали дивимось, — це прозвучало щиро, аж до наївного.

— Я чула десь — Ігор помер, не вбивали. Нещасний випадок, — кинула Оля. — Чи в поліції інші версії?

— Перевіряти треба все, достеменно. — Лора вирішила обмежитись цим.

— Усе правильно, Олю, — мовив Олег. — Там багато що треба з’ясувати. Ви ж, Ларисо, напевне, читали маячню про якесь вбивче прокляття.

— Слідчі органи не займаються такими дурницями, — відрізала Кочубей. — Коли вже ми все одне про одного з’ясували, може, поговоримо предметніше?

— Не знаю, яка з нас користь, — гмикнув Олег.

— Ми після школи не спілкувалися, — додала Оля. — Та й у школі, кажу ж, не дуже.

— Але ви все про всіх знаєте, — Лора намагалася, аби прозвучало м’яко, дружньо, приязно, навіть трошки піднесло самооцінку обом, значимість в очах одне одного. — Наприклад, найближчі шкільні друзі, які навіть на цвинтарі відвертаються. І все одно прийшли. Хто вони?

— Нічого це вам не дасть, — сказав Олег упевнено.

— Мені краще знати, — Лора додала суворості.

Чоловік у плямистій куртці вже став біля свіжого могильного пагорба, закладеного вінками зі штучних квітів. Інші явно чекали, поки той відійде. Брюнетка в плащі нервово курила вже третю цигарку.

— Ось цей, наприклад, — мовила Лора.

— Тоша. Антон Хитров. Тримали в школі, не вигнали після дев’ятого класу на прохання фізрука, — пояснив Олег. — Спортивна гордість школи. Оцінки з інших предметів Хитрову натягували неприховано. По факту міг не вчитися, за що багато хто Тошу ненавидів.

— Шаровик-вигадник. Так називали, — додала Оля.

Хитров нарешті запхав руки в кишені, повернувся й подався туди, звідки прийшов.

— Зате був кимось на кшталт особистого охоронця Еда, — вів Олег, дивлячись йому вслід.

— Едвін Моруга, — розшифрував Олег. — Ще одна гордість школи, відмінник, медаліст. Мачо, зірка дискотек. Навіть моя Оля за ним, було, зітхала.

— Хіба в твоїх страшних снах, — парирувала вона.

— Маєте на увазі ковбоя?

Саме в цей момент той так само подався до виходу, вирішивши не наближатися до могили. Щойно він вийшов на ширшу дорогу, брюнетка щиглем послала недопалок убік, стала пробиратися до увінчаного пагорба.

— Один такий на всю школу, як не на все місто, — кивнула Оля. — Хтозна-звідки це ковбойство до нього причепилося. Чесне слово, шизою багато хто вважав. А бачте, на тому піднявся.