У підводних печерах
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «У підводних печерах». Краткое содержание книги:
аквалангістів, що раніше провадили тут обстеження, та масового загину риби. З судна спускають
батискаф… Про те, як було розгадано таємницю бухти, розповідається в гостросюжетній повісті “У
підводних печерах”.
У збірнику також вміщено фантастичні оповідання: “Ціна золота”, “Таємниця професора
Кондайга”, “Море вирує в нас”, “Пірат”.
З плівки звучав його власний голос: “Стій!.. Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?.. А для тебе немає небезпеки там жити?..”
“Спрут відповів: “Ні”, — згадав Валерій і саме цього слова чекав.
Але замість відповіді восьминога звучало лише шарудіння плівки.
Знову голос людини, голос його, Валерія: “Там тепер взагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?” Потому мав би прозвучати словесний потік — відповідь восьминога. Але замість того — знову безмовне шелестіння плівки…
— А де ваші касети? — запитав Євг.
Валерій кинувся до секретера. Він ніяк не міг згадати, куди Людмила поклала касети з плівкою. Тоді було не до них. А втім, здається, вона шукала їх, коли Славко з Олегом приплив на батискафі, але так і не знайшла.
Валерій перекладав десятки непотрібних зараз речей, доки не наткнувся на одну касету. Зітхнув полегшено, ніби вже знайшов відгадку. Простягнув іхтіологові, і той вставив її в магнітофон.
Почувся шум, голос Валерія: “Тут багато таких восьминогів, як ти?” Пауза: “А де ви ще живете? Є такі місця?” Пауза. Голос Валерія і далі запитував через короткі паузи там, де мали бути відповіді.
— Як бачиш, він не говорив з тобою, але ти чув його відповіді, — сказав Євг. — І ти, і Людмила. Він і не міг говорити, не маючи органів мови. Те, що відбувалося, схоже на телепатію…
— Напевно, таким чином він вивчав нашу мову. Слухав і зазирав у наші голови, зазирав і порівнював. Якщо він справді володіє такими здібностями, то це саме та тварина, яка потрібна нам для освоєння Океану. Адже з таким восьминогом можна перемовлятися під водою без ультразвукового апарата, до того ж, на великих відстанях.
— Правильно, — сказав Косинчук. — Але тварина з такими здібностями — це вже не тварина. Чи захоче вона служити нам?
— Якщо вірити спрутові, то захоче. Ось тільки чи надовго?
Євг опустив голову, наморщив лоба, потираючи пальцями скроні. Подумав уголос:
— Я мушу побачити його побратимів. Вивчити їх. Тоді я зможу відповісти на це запитання, а від нього так багато залежить!..
12
Косинчук почав уперто шукати поселення восьминогів. Він плавав сам, а Валерій залишався з Мудрецем, розпитував його про звички риб і молюсків, про течії, рельєф морського дна. Інколи відповіді спрута були чіткі, ясні, подеколи ж такі заплутані, що нічого не можна було добрати. До того ж восьминіг усе частіше сам задавав запитання або відповідав запитанням на запитання.
Валерій ще і ще повертався до того, що його найбільше непокоїло. Він примушував спрута згадувати Людмилу Миколаївну і переконувався, що той знає минуле.
“І все ж він чимось не схожий на Мудреця, — думав Валерій. — Хіба міг за короткий час Мудрець так змінитися? Це обважніле тіло і бородавки на щупальцях… Але, можливо, для восьминога така зміна природна? Наприклад, у якийсь певний період життя?”
Його руки торкнулося холодне слизьке щупальце — октопус нагадував про себе. Валерій відсмикнув руку, опекла думка:
“Я занадто відкрито думаю. Тепер він знає про мою підозру!”
Подивився у восьминогові очі, зустрів упертий совиний погляд. Знову заболіла голова, з’явилася гнітюча важкість.
“Можливо, причиною цьому є теж октопус, його спосіб спілкування? Чи своєрідний гіпноз…”
Нитка думки обірвалася, ніби хтось її обрізав ножицями. За мить Валерій уже не міг згадати, про що думав. Він напружив волю, намагаючись зосередитися. Але й це не допомогло. І тут вирішив спробувати те, чого досі не пробував. Дивлячись кудись убік, по-думки запитав восьминога: “Ти пам’ятаєш тих двох хвостатих риб, які жили в басейні до тебе?”
Щоб не промовити жодного слова, Валерій для більшої певності міцно затулив собі рота долонею.
Восьминіг змінив сірий колір на рожевий і почав червоніти.
“Випадково він зараз змінює колір чи це ознака хвилювання?”
Почулася відповідь:
“Пам’ятаю. Хвостаті, але не риби. Дельфіни”.
“Вони любили нас, — думав Валерій, забувши на мить про восьминога. — Вони любили нас і загинули, втягнуті в наші справи. Що відчували вони, бідні, в останні хвилини?”
Нараз почув холодні, як щупальця, слова відповіді:
“Вони любили рибу і любили себе. Вони вважали вас схожими на себе. Вони любили рибу”.
З якоюсь лютою роздратованістю Валерій подивився на свого незвичайного співбесідника. Його пальці стиснулися в кулаки. Він закричав:
— Де вони тепер? Що з ними сталося?
“Вони були. Їх нема. Зовсім нема”.
“Ось я й одержав зразу дві відповіді, — подумав Валерій. — По-перше, він чує мої слова навіть тоді, коли я їх не вимовляю. По-друге, він пам’ятає про дельфінів, але думає про них не моїми словами. Це можна було б вважати вичерпною відповіддю, і все-таки я не можу позбутися підозри. Чому?..”