Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– А таку чув? – встряв до розмови Григорій і заспівав: – Картвело тхелі, хмальс ікар…
– Як це буде по-польськи? – зацікавився Густлік.
– Грузине, візьмись за меч! Старовинна бойова пісня.
– Берись за меч, але не співай, бо в тебе це не дуже виходить.
Томаш ніжно погладжував клавіші, прислухався до соковитих звуків і грав щораз голосніше.
– Цю пісню треба хором, щоб були різні голоси, – пояснив Саакашвілі.
– Ну, звичайно…
– Пане взводний, – Черешняк нахилився і, граючи, попросив: – Якби ви сказали, то капрал дав би.
– Що?
– Гармошку.
– Чому б мав дати?
– Адже ж сам не грає.
– То навчиться.
Мелодія обірвалась, почувся голос Янека, який провадив розпочату раніше розмову:
– Усе тому, що я поділив сили.
– Мав бути зв'язок, а не було, – докинув Віхура, зиркаючи на Лідку.
Дівчина, глянувши, чи ніхто не бачить, показала йому рожевого язичка.
– Та й у нашого коня був сьогодні кепський кучер, – додав Густлік.
– Не треба було міняти кучерів, – огризнувся водій.
Саакашвілі закінчив чистити пояс, який йому подарував Янеків батько, зняв з-над каміна шпагу й розпочав дуель з невидимим ворогом. Від блискавичних ударів свистіло повітря, тінь заледве встигала відскакувати перед блискучим клинком.
– Облиш, бо комусь око виколеш, – буркнув Густлік. Григорій слухняно заховав зброю до піхов, повісив на місце, усміхнувся, позіхнув і, знуджений балаканиною, вийшов до сусідньої кімнати, присвічуючи собі лампою, котру забрав з возовні.
– Проте з іншого боку, – вів далі Янек, – як утримати в колоні дві машини з різними швидкостями?… Та байдуже, завтра вже не буду ділити.
– Було б гірше, якби ми разом опинились у пастці, – сказав Віхура і, зморщивши лоба, гостро запитав Череш-няка: – А ти чому відразу не став на захист? Автомат у тебе був…
– Я був один, – відповів Томаш. – Чекав на допомогу.
– А чому не побіг назустріч нам?
– Стежив з горища хати, чи наших не заберуть. Щоб знати, де шукати. – Збентежений цим раптовим допитом, розчесав пальцями чуприну, поправив проділ.
– Небагато бракувало до того, щоб і ми попали в пастку, – хитав головою шофер.
– Для того є розвідка, щоб не попасти, – заперечив Янек. – Я повинен мати блокнот і записувати для досвіду всілякі події…
Усі замовкли, немов побачили тінь колишнього командира, немов почули його звичайні слова: «Екіпаж, увага».
– Він пам'ятав про все, – замислено промовив Кос. Раптом зачулася швидка хода, заскрипіли двері. Мов на команду всі повернули голови. В дверях стояв Григорій, підтримуючи підборіддям мереживну нічну сорочку.
– Гарно мені? – запитав сміючись. – Лідко, це тобі. Фріцівська графиня залишила. – Кинув сорочку дівчині на коліна. – А ліжко таке величезне…
– Як у вас в Грузії, еге ж? – пробурмотів Густлік,
– З шатром, мов у якогось короля або реакційного генерала, – розповідав Саакашвілі. – Або як у капіталістичному фільмі.
Томаш, який уже хвилину відгинав садівницьким ножем штифти, зняв врешті з обкладинки якоїсь книжечки свастику у вінку з дубового листя, кинув її в куток, а тоді дав командирові коричневий, гарно оправлений блокнот, надпалений з одного краю.
– Всередині добрий. Можна писати.
– Де взяв? – запитав Янек, гортаючи сторіночки. – Гарний…
– Нагорі знайшов. Радіостанція розбита, багато чого погоріло, а це залишилося.
– Батько казав тобі збирати, що німці порозкрадали, а ти віддаєш, – поглузував Віхура.
– Зошитів у нас не було, – серйозно відповів Томаш. – Кожному належить те, біля чого вміє працювати. Наприклад, гармоністові – гармошка.
– Дай йому цей інструмент, – устряв до розмови Густлік, провівши пальцями по фіолетових і червоних пластмасових клапанах, що блищали в світлі лампи, мов перламутрові.
– За що? – Шофер зморщив кирпатого носа.
– Так. За те, що грає. Навіщо тобі?
– Гаразд. Як кулі засвистять і побачу, що він солдат, то віддам…
Шарик, зацікавлений предметом, що його оглядав хазяїн, став на задні лапи, сперся об стіл і, понюхавши блокнота, загарчав.
– Лихою людиною пахне?
Пес ствердно загавкав. Янек заспокоїв його:
– Почекай, ми тут будемо всілякі речі записувати. Наприклад: Шарик – розумний собака.
Собака покрутив хвостом і опустив очі, бо то був на диво скромний пес. Може навіть зашарівся, але під шерстю не було видно.
– Ходімо, покажу, – підвищивши голос, сказав Григорій, який тихо говорив щось дівчині на вухо, вхопив її за руку і повів до сусідньої кімнати.
Це була спальня колишніх власників палацу. По стінах висіли картини: фавни наздоганяли німфу; кавалер, убраний в чорний оксамит і білі мережива, цілував придворну даму, повісивши капелюха із страусовим пір'ям на ефес оправленої в золото шпаги.