Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
На бічній дорозі, що провадила до села та палацу, збили густу куряву. Проникаючи через відкритий люк, вона душила Віхуру; Густлік і Янек, котрі сиділи на башті, заслоняли очі. Кос глянув на годинника, опустився в танк, увімкнув радіостанцію. Виловив з-поміж численних звуків близький, виразний голос:
– «Рудий», я Ліда. Ти мене чуєш?
– Чую, я недалеко від вас.
– Ворог поряд. Зупинись і чекай. До тебе біжить джигіт.
– Лідко! – крикнув Янек в ефір, прагнучи довідатись більше, але враз передумав і, перемкнувшись на внутрішній телефон, наказав: – Механік, правіше. Гармату осколковим заряджай… Механік, уперед. Ліворуч. Стоп!.
Екіпаж слухняно виконував маневри. У хмарі білої куряви машина зупинилася біля дороги серед кущів бузку, попід розваленим муром.
– Що сталося? – запитав Густлік. – Там вечеряють, а тобі бій приснився?
– Можливо… – відповів занепокоєний Янек і знов узявся за радіостанцію. – Лідка, я «Рудий»…
Висунувши голову з люка, Єлень побачив Томата і Григорія, що бігли до танка разом з собакою. Штовхнув у плече Коса, але той відмахнувся од нього.
– «Рудий», обережно, в палаці парашутисти! – пролунало з навушників.
З вежі палацу в Чорному лісі з висоти шостого поверху чудово видно всю околицю і, що особливо важливо, залізничний міст через ріку, який охороняють польські солдати, і шосе, яке простяглося зі сходу на захід вздовж узбережжя Балтійського моря. Спостерігач у зеленому тиковому мундирі, в кашкеті з орликом позначав у книзі кожен вид транспорту. То він своєчасно повідомив про автомашину, що наближалася до палацу, а тепер попередив про танк, який несподівано звернув з шосе. Напевно, по курей або молоко, бо зупинився у селі. Поверхом нижче біля потужної радіостанції чергував унтер-офіцер у плямистій плащ-палатці, який саме в цю хвилину чув у навушниках м'який дівочий голос:
– «Рудий», обережно…
– Хто тут балакає так близько? – зацікавився спостерігач, нахиляючись до отвору в підлозі.
За старовинним низьким столиком четверо парашутистів покинули на хвилину грати в карти.
– Не знаю, – знизав плечима радист. – Не знаю, хто може розмовляти так близько. А що з танком?
Той на вежі знову підійшов до вікна, уважно оглянув у бінокль околицю.
– Стоїть під якоюсь хатою, але його не видно. Так близько може передавати тільки він або наші полонені. Той водій і дівчина. О, коли не помиляюсь, у дівчини знак зв'язківця на лівому рукаві.
Унтер-офіцер біля радіостанції ствердно кивнув головою.
– Якщо то вони, треба негайно ліквідувати. Кинув навушник, зірвався і, вхопивши автомата, помчав з вежі вниз крутими й стрімкими сходами.
На першому поверсі в ніші невеличкого псевдоготич-ного віконця сидів чорний кіт. Коли унтер-офіцер минув його, кіт настовбурчився, вишкірив зуби, а потім крізь запилену шибку спостерігав, що діється у великій залі, посередині якої стояв довгий стіл.
На виклик унтер-офіцера з'явилася похмура пара німців, переодягнених у цивільний одяг. Виструнчившись по-військовому, вислухали наказ. Унтер-офіцер хотів іти з ними, але жінка стримала його жестом – удвох чудово дадуть собі раду – і промовисто вдарила ребром однієї долоні об другу. Німець, кивнувши головою на знак згоди, пішов до сходів.
Піднявшись на кілька східців, озирнувся і дивився, як ті двоє ідуть навскіс через подвір'я в червоному промінні призахідного сонця.
У возовні було тихо і майже темно, тому ще голоснішим здавався скрегіт ключа в замку і стукіт відсовуваної штаби.
Лідка зрозуміла – це німці, й серце в грудях їй захололо, але враз мовила подумки, що Янек уже зовсім близько і напевно не дозволить, аби…
Крізь прочинені двері в сарай зазирали скупі сонячні промені. Лідка, причаївшися за кабіною, міцніше стиснула молоток у руці, єдину свою зброю, і вирішила – друзі, які прийдуть на підмогу, повинні побачити її в бою. Коли помітила руку, що схопилася за борт, не задумуючись, вдарила по ній щосили.
Німкеня болісно завила, і в цю ж мить на Лідку навалився другий парашутист. Вона відбивалася ногами, кусалася, та після короткої боротьби досвід і сила взяли гору над відчаєм. Німець притиснув їй колінами руки, сів на груди і почав душити.
– Стривай! Почекай! – крикнула німкеня. – Ця гарненька голівка належить мені. – Ствердила свої слова промовистим жестом і, розсунувши сіно, знайшла радіостанцію. – Ось рація.