Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Треба їх ліквідувати, – вирішив Янек.
– Треба, – погодився Густлік. – Сидять у вежі на самому верху, – Парашутистка поведе. Марш уперед!
Німкеня, що весь час з жахом дивилася на Єленя, почувши команду, слухняно попрямувала до дверей. За нею – Григорій.
– Лідко, ти й Шарик зостанетесь при машині, – наказав Янек і, взявши в руку лампу, щоб погасити світло, півголосом запитав Густліка: – Що ти їй, мерзотнику, зробив?
– Я? Майже нічого. – Витяг з кишені заводну зелену жабку, яку колись виміняв у Григорія, – і показав на долоні, як стрибає. – Жаб і мишей геть усі жінки бояться.
Глянули один на одного й зареготали.
– Що там таке? – запитав грузин.
– Потім розповім, – відповів Янек і дмухнув на лампу. – Ходімо.
В пітьмі чути було ще приглушений сміх, брязкіт зброї, а потім рипнули ворота. До палацу попрямували дві постаті. Дві інші промчали попід стіною, де темрява вже була густіша.
Двоє увійшли через головні двері. Трохи згодом на першому поверсі відчинилося вікно. Янек і Густлік, допомагаючи один одному, вскочили досередини. Скрізь сутінки й тиша; стіни ще зберігали зимовий холод, пахло смаженим м'ясом і деревним димом.
Німкеня повела їх через велику залу, ледь освітлену каміном, де догоряли дрова. Підійшовши до сходів, що вели до вежі, сповільнили ходу. Прислухалися, занепокоєні якимсь шурхотом. За вікном майнула тінь чррного кота. Тихо ступили на сходи. Скидалося на те, що ворогів пощастить захопити зненацька. І тут раптом парашутистка стрибнула через бильця вниз, сховалася під сходами й закричала щосили:
– Тривога! Тут поляки!
Густлік підвів автомат, щоб дати чергу, але Янек стримав його.
– Ховайся!
Угорі відчинилися двері, смуга світла прорізала темряву.
– Поляки! – знову закричала німкеня.
Янек блискавично підкинув автомат до плеча, дав коротеньку чергу до найвищого поверху. Гримнули три постріли. Хтось похитнувся, звалився вниз. Згасло світло.
– Лишилось п'ять, – сказав Кос.
Майже одночасно загримотіли німецькі автомати. Униз рясно посипалися кулі з ручного кулемета.
– Гранатами! – почувся наказ згори. Стрілянина вщухла.
– Назад! – скомандував Янек.
Всі троє миттю вискочили за двері і причаїлися по закутках. Чули, як, постукуючи на східцях, котилися вниз гранати, а потім – один вибух, другий і ще два відразу внизу, де сховалася парашутистка. Злетіли в повітря шматки балюстради, уламки штукатурки.
Кос здивувався, що ті нагорі заплатили своїй спільниці смертю за пересторогу. Інші, видно, нелюдські закони панують серед гітлерівських парашутистів… Зверху сипнула довга черга. Янек натиснув на спуск. Почув стогін кулеметника.
– Ще четверо! – гукнув хлопець.
Густлік і Григорій теж відкрили вогонь. З брязкотом полетів униз автомат, відбившись від сходів, упав їм до ніг.
– Ще троє… – майже враз сказали обидва.
– Віхура з тим новим на готове прийдуть, – відповів Янек.
В цю ж мить снаряд із танкової гармати вдарив уверх вежі. Від вибуху здригнулися стіни, сипнуло розбитими цеглинами і якимись уламками. Довго тривала тиша, поки сипалася курява. Вежа почала горіти – вогняні язики полум'я лизали зубці.
– Не витримали, щоб не піддати жару. Роботу скінчено, – сказав Янек. – Біжи, Гесю, стягай сюди «Рудого», ваговоза й решту наших, а ми будемо гасити, щоб уся хата не згоріла.
І стали обережно підніматися сходами, підстраховуючи один одного.
Розділ V П'ЯТНАДЦЯТЬ ПО НЕПАРНІЙ
Крізь прочинені двері до великої зали в палаці просунула голову ряба корова з обламаним рогом. Вирішила, видно, ходити за Черешником, котрий доїв її опівдні. Наставила темні мохнаті вуха, щоб краще чути мелодію, яку хлопець грав на гармошці, і, повільно ремиґаючи, дивилася вологими, застиглими очима на довгий, важкий стіл з рештками солдатської вечері.
На столі стояла чимала гасова лампа і полумисок, повний кісток, поряд біліло відро. Музикант-самоук покинув на мить грати, зачерпнув з відра кухлем і, усміхаючись, підсунув Густлікові.
– Шостий, – сказав сілезець. – Молока я можу багато.
Томаш знову взявся за гармошку, розтягнув чорні міхи, прикрашені білими ромбами, і, тихенько акомпануючи, заспівав своєї пісеньки:
Там стоїть валізка вже готова,
Там, на лаві…
– Звідки знаєш? – спитав сілезець. – У нас такої не співають.
Черешняк кивнув головою і доспівав:
Винеси мені валізку, мила,
Вийди до залізниці.
Тихо награючи, пояснив:
– Багато пісень знаю. Ми з батьком наймити. Пів-Польщі сходили, доки до Студзянок, до пані Замойської…