Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Не можу. Як не крутись, не добаЧу, та ти нічого не бійся. Наші ось-ось приїдуть… Так на чому я зупинився?… Тоді я й подумав: хай Маруся буде Янекові, але ж щоб хтось і для мене. Коли Віхура привів на бал близнючок, я запросив Аню, але то був дамський вальс…
Лідка розпачливо поглядала то на Григорія, то за його спину.
– Вони помінялись, отже та, з якою я танцював, у котру закохався… Ти що?
Дівчина, не маючи змоги інакше урвати розповідь, ударила його ногою в кісточку.
– Здуріла? Боляче ж. За розмовою час швидше мине… Ту, з якою я танцював, у котру закохався, звуть Ганя, – вів далі, схрестивши ноги по-турецьки, щоб Лідка їх не дістала. Але як знати, хто з них Ганя, коли вони обидві…
Доведена до відчаю Лідка розгребла ногою сіно і затарабанила п'ятою об дощане дно кузова.
– Вони як дві краплі води, немов дві овечки з однієї отари. Чому здіймаєш галас і заважаєш говорити? – зупинився Григорій врешті. – Знаю, треба б було попередити наших, але ж час у мене є, а робити щось інше не маю змоги…
Замовк ураз і, вражений, дивився, як випнулася долівка сарая, як репнула глина й почала кришитись. Не міг збагнути, що діється, аж поки в маленькому отворі помітив темного рухливого носа.
– Почекай, почекай. Я зараз зможу… Шарику!
Почувши своє ім'я, пес ще завзятіше взявся до роботи, виривав кігтями шматки глини, просував у діру голову, тихо скавчав, копав знову і, накінець, видерся надвір. Струсив пісок і стрибнув у кузов.
Не доскочив, кігті безсило дряпнули об дошки. Оббіг машину – плигнув на капот, звідти на кабіну і вже був у кузові. Скориставшися з того, що в друзів зв'язані руки, від усього серця вилизав їхні обличчя.
– Годі, – докоряв грузин. – Якби то дівчина… І хто після цього скаже, що я не найнещасніша людина…
Він замовк, почувши, як застогнала Лідка. Відсунувся подалі до борта і заходився пояснювати Шарикові.
– Кусай, песику, кусай.
Собака, обнюхуючи пута, тихо гарчав. Було затісно, щоб всунути морду та перекусити ремінь кутніми зубами. Обережно, аби не покалічити Григорія, почав гризти передніми. Ремінь щоразу глибоко врізався в шкіру, та Саакашвілі хоч і сичав від болю, вів своє далі.
– Одну кохаю, проте котру? Що робити, га? Шарик перегриз ремінь, і в цю мить Григорій замовк.
Тепер він міг і мусив діяти, до того ж якнайшвидше. Розпростав плечі, розтер затерплі руки й миттю опинився в кабіні. Приніс звідти обценьки до різання дроту, звільнив Лідку від пут, допоміг витягнути кляп.
Глибоко зітхнувши, дівчина мовчки показала рукою. Саакашвілі зацікавило, що ж так Лідку налякало, та мусив розчаруватися: низькі дверцята вели із возовні в курник, де стояло корито і колода з глибоко вбитим в неї заіржавілим тесаком – очевидно ним відрубували курам голови. Не було часу допитуватися, що її жахало. Ляснув Лідку по плечу, щоб підбадьорити.
– Ушиваймося.
– Почекай. – Дівчина відгорнула сіно, глянула на годинника, вмонтованого в радіостанцію: вісім хвилин на шосту. – Сім хвилин до п'ятнадцяти по непарній. Почекаймо. Передам їм…
– Про що тут говорити? Ходімо. Треба тих негідників у палаці разом з дезертиром…
– Гжесю, послухай, – зашепотіла квапливо дівчина, – то не дезертир і не селяни. Жінка під чорною сукнею одягнута в маскхалат. Коли тебе вдарила…
– Баба мене вдарила?
– Вона. Коли ти впав і вони в'язали тобі руки, увійшов офіцер в мундирі. Він щось говорив, показуючи на нас, і скінчив словами «нах Берлін».
– Хотів нас до Берліна?… Яким способом? Мабуть, на мітлі.
– Парашут лежав у кутку, біля грубки. Треба якнайшвидше повідомити Янека. Через сім, тепер уже через шість хвилин…
Стан справ стривожив Григорія. На мить замислившись, він спитав:
– Не боїшся залишитися сама та ще й без зброї? Лідка безгучно відкрила й закрила рота. Не схотіла озповідати, що парашутистка, здоровенна, дужа, мов ведмідь, баба, занесла її зв'язану до сарая й, потягнувши в курник, погрожувала на мигах відрубати, як курці, голову.
– Залишуся, – сказала, – Добре, що вони не виявили радіостанції під сіном.
Григорій дав їй молоток, аби мала чим боронитись, а сам кинувся до собачого иідкопу. Примірився головою й спиною – вузько, не пролізе. Хвилину розривав вилами долівку, збільшував діру, а потім ліг на спину, затулив руками голову й насилу потиснувся, відштовхуючись ногами. Кожні п'ять сантиметрів вимагали неабияких зусиль. Шарик спершу дивився зчудований, а потім почав допомагати, підкопуючи з боків кігтями.
Вести танк буцімто не так вже й важко, та ще й доброму водієві автомашини, проте брак вправності можна помітити не лише на полі бою, але й під час звичайного маршу. Крутіший поворот, малий розгін перед горбиком, запізніле перемикання швидкостей – всі ці дрібниці знижують середню швидкість. Ну, а на додаток ще ця пригода з баками. Все разом спричинилося до того, що «Рудий» повернув з шосе на Чорний ліс пізніше, ніж було передбачено.