В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
К. Розумовському було дозволено перенести столицю в Батурин, він почав його активно забудовувати, навіть ішлося про відкриття університету, але, як відомо, 1764 року історичний плин зробив дуже крутий поворот — і з того нічого не вийшло.
Користуючись прихильністю імператриці, гетьман встиг добитися цілої низки полегшень і якісних змін: ведення українських справ із Сенату було передано в Колегію закордонних справ, Києв і Запорожжя знову були підпорядковані гетьманові, було скасовано різноманітні внутрішні податки. Одначе навіть милостлива Єлизавета на кардинальні уступки не йшла: Україна не здобулася на фінансову автономію. 1754 року гетьману велено було звітувати про прибутки і видатки свого державного скарбу; не було повернуто право вільних зносин з чужеземними державами; Україну і надалі виснажували участю у загарбницьких війнах.
Катерина II, яка в червні 1762 року вирвала скіпетр з рук свого чоловіка, взяла за девіз у державній політиці слова «Недокінчене завершуємо!» Щодо України, то вони виявилися фатальними. Вінценосна німкеня була противницею будь-яких автономістичних устремлінь і окремішності у краях імперії. В таємній інструкції генерал-прокуророві князю Вяземському вона наставляла:
«Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними в таком же оснований есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сами провищим также Смоленскую легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях, когда же в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетьмана исчезли, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».
Крах гетьманства був прискорений спробою козацької еліти здобутися на спадковість у роду Розумовських. Поки старшина радилася про це з гетьманом, російські коменданти дали знати в Петербург, а всю свою оружну силу привели в бойову готовність. Розумовського спішно викликали до столиці, а на всю козацьку артилерію наклали арешт.
Гетьман був приневолений зректись булави, про що наприкінці 1764 року було оповіщено в царському манифесті, яким «задля добра українському народу» засновувалася Малоросійська Колегія на чолі з президентом, він же і генерал-губернатор. До цього органу входили чотири високі великоросійські сановники і чотири українці з генеральної старшини. Тож 1764 року, за словами М. Аркаса, «кінчається хоч і гірке, та все ж схоже на самостійне, життя України»!
Малоросійський генерал-губернатор Румянцев упродовж 20-літнього правління краєм упроваджував у життя інструкцію цариці: «старатися викоренити серед українців погляд на себе, як на народ цілком відмінний від росіян», поступово переводив колишню Гетьманщину до стану провінційної губернії».
Катерина II вирішила нанести найдошкульнійший удар Україні — ліквідувати Запорозьку Січ.
Придворному історику німцеві Г. Міллеру було височайше доручено «обгрунтувати», що Січ взагалі немає прав» на свої землі. Його догідливі доповідні записки, перейняті ненавистю і злобою до козацтва, лягли в основу царського маніфесту про ліквідацію Січі.
Та ще в 50-ті роки уряд скасував вибори в Січі. Катерина II, одразу ж після воцаріння, почала втручатися в козацьке самоврядування, їй не сподобався своєю незалежністю кошовий отаман Петро Калнишевский, який прибув на її коронацію у вересні 1762 року, і вона звеліла обрати нового отамана. Та одначе Калнишевський був обраний і вдруге 1765 року. Рішення про скасування виборів було приведене в життя через опір козацьких мас, були тільки окремі обмеження.
Запорозьку Січ, яка досі Підпорядковувалася Петербургу передали у відання Київського генерал-губернатора та Малоросійській Колегії.
В російсько-турецькій війні 1768–1774 років запорозькі козаки, як завше, були на найвиразливіших ділянках бойових дій і здобули Росії не одну перемогу. Козацьким військом під час турецької кампанії командував ненависний уариці кошовий Петро Калнишевський, незважаючи на свій похилий вік (народився 1690 року). І досяг таких успіхів, що цариця змушена була нагородити його золотою медаллю з діамантами, а козаків — грамотами та грошима.
Імперія розпросторювалася на Причорномор’я. Січ перестала бути форпостом на тривожному колись порубіжжі. Уряд боявся, що, придушивши повстання Пугачова, може мати черговий вибух в Україні, детонатором якого буде Січ. Тому 23 квітня 1775 року сановний Петербург виніс Запорозькій Січі смертельний вирок. Новоросійський генерал-губернатор Григорій По-тьомкін доповів план каральної акції, і рада при цариці його схвалила. Це сталося 4 червня 1775 року, несподівано і підступно, коли ще й запорозькі посли не повернулися з Петербурга, куди поїхали відстоювати свої вольності. Січова старшина була піддана жорстоким репресіям: 85-літнього кошового Калнишевського було заслано на Соловки і посаджено в темний каземат, де він промучився до 1801 року, але й після звільнення Олександром І залишився в монастирі і прожив ще два роки. Військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру, в Білозерський монастир. Військового суддю Павла Головастого — в Тобольський монастир. Віддано до суду, з конфіскацією майна військового старшину Андрія Порохню, полковників Мусія Чорного, Степана Гелеха, Івана Гаранджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мойсея Головка та інших старшин.