Острів Робінзона

Ніколи не забуду розкоші цього першого бенкету. В той час, коли вогонь продовжував весело шугати і сичати, я стояв біля нього, захоплений однаково як ласощами, так і гордістю від того, що я вирвав у сил природи такий неоціненний скарб.

Знов у пригоді мені став досвід, набутий у віргінських лісах. Я вмів без особливих труднощів постійно підтримувати вогонь так, щоб він ніколи не згас. Тільки в зв'язку з цим у мене стало тепер більше роботи, бо до обов'язків, які я мав досі, додався новий: треба було зносити з гущавини запаси палива.

Володіння вогнем немовби розширило мій погляд на світ, сповнило мене надією, додало мені жвавості, а моїм думкам — відваги і широти. Я вже міркував про те, як, на зразок Робінзона, випалювати з глини посуд і варити в ній їжу. Але перед цим у мене з'явилася інша, невідкладна робота.

В цей період, у першій половині травня, на небі відбувалися серйозні зміни. Важкі, дедалі густіші хмари збиралися над островом, і дощі лили з кожним днем більші. Сумнівів не було: наближається період дощів.

Я жив на острові вже понад два місяці. Скільки разів я поспішав на вершину гори і впивався очима в далечінь! Даремно. Дедалі більше примирявся я з думкою, що залишусь тут довше, ніж раніш припускав, і до цієї необхідності треба було пристосуватись. В мішку у мене було трохи кукурудзяного і ячмінного зерна. Сирі плоди, так само як і м'ясо, вже остогидли мені. Вогонь давав мені можливість готувати різноманітні страви; якби зерна у мене було більше, я міг би його розтерти на борошно і спекти хліб. З розповіді Робінзона Крузо я пам'ятав, що період дощів — найкращий час для сівби, тому одразу, не відкладаючи, вирішив узятися до обробітку землі.