Острів Робінзона

Наступного дня лічу — одинадцять зайчиків. Не могло бути, щоб три з них вискочили… І знову ніяких слідів пазурів навкруги, тільки стіна ями з одного боку трошки всунута, мов там хтось незграбно ступав. Зайчики ніколи не зникали вночі, тільки вдень, а саме в цей час я завжди мусив іти на кілька годин у ліс по харчі. І кожного разу я з диявольською регулярністю платив за свою відсутність втратою одного чи двох звірят. Загадковий ворог розладнав мені нерви до такої міри, що я знову почав серйозно побоюватись за своє здоров'я.

Я неодноразово переконувався, що бестія весь час не спускає з мене очей. Усвідомлювати, що грабіжник безупинно стежить за тобою і десь рядом чатує на тебе, а ти не можеш сказати, де він, не підозріваєш навіть, який він на вигляд, не знаєш, чи наступної хвилини не стрибне тобі на спину, — це справді огидне почуття, жахлива гра в піжмурки. Якось я відійшов не більше ніж на п'ятнадцять хвилин, щоб набрати з річки води, а коли повернувся — одного зайчика вже невистачало. А навколо все було як і раніше, жодного руху в кущах, жодного підозрілого шелесту. Я вже почав сумніватись, чи мій розум здоровий.

Хижість ворога поєднувалася з незнаною у тварин нахабністю і підступністю. Невже він був невидимий? Я оглянув з надзвичайною обережністю кожен кущ, кожне дерево поблизу, не минув жодного дупла і жодної нори — і нічого, ніякого сліду грабіжника. Мало того, я скопав довкола, злощасної ями широку смугу землі, вибравши звідти всяке зілля, щоб можна було побачити, які сліди залишить своїми лапами хижак. Повернувшись через годину назад, я побачив, що хижак був тут. Витягнув знову одного зайчика, але чітких слідів по собі не залишив. На скопаній землі щось справді змінилося, та даремно я шукав слідів лап. Близький до повного розладу нервів, я скочив якнайшвидше до печери, охоплений страхом, що ворог кинеться й на мене, але ж хто знає, може, він причаївся саме в глибині моєї печери? О, нерви, нерви!

Отямившись і відновивши рівновагу своїх почуттів, я заприсягнувся, що не заспокоюсь, залишу все, чим були заповнені досі мої дні, а розгадаю таємницю і візьму диявола за роги.

Назавтра, в той же час, що й кожного дня, озброєний, як завжди, ножем, луком і списом, я залишив печеру і пішов своєю стежкою, але, не зробивши й двохсот кроків, припав за кущем до землі. Тихесенько повзучи, я повертався, мов той злодій, до своєї власної домівки. Наблизився до ями кроків на п'ятдесят. На такій безпечній віддалі, вибравши місце, звідки добре було видно печеру, так само, як і яму з зайчиками та клітку з папугами, я присів під кущем. Хижак міг бути десь поблизу, стежачи за мною з сусідньої гущавини, але я вже не думав про це. Страшенний гнів охопив мене. Я не мав наміру поступатися, що б там не сталося.