Острів Робінзона

Отже, у мене було вже три породи живих істот: папуги, ящірки і зайчики. І знову клопіт: де розмістити гризунів?

Коли я пустив їх у клітку з папугами, вороже настроєні птахи почали клювати нових мешканців — а дзьоби у них гострі! — і я мусив одразу ж витягувати зайчиків, поки вони живі. Поки що впустив їх до печери і щільно закрив. Робити нову клітку я не мав часу. Вирішив викопати для гризунів яму.

Після обіду, як тільки спека трохи спала, я поспішив морським узбережжям до того місця, де лежав панцир убитої хижаком черепахи. Знайти його було неважко. Я відбив каменем шматок цього панцира, насадив мов клин, на міцну розщеплену гілляку, хитромудро прив'язав його якнайміцніше ліанами — і лопата була готова. Негайно ж випробував її, і — слава винахідливості! — знаряддя не розвалилося.

За якихось п'ятнадцять кроків од печери я викопав яму. Робота йшла жваво, земля тут була м'яка. Яма вийшла чотирикутна, розміром п'ять на п'ять футів, завглибшки більша за високу людину. Впустивши туди зайчиків, я накрив яму гіллям врівень з поверхнею землі, щоб гризуни не вискочили, мали прикриття від сонця та захисток, хоч і сумнівний, од непрошених гостей.

Того ж самого дня зайчики з такою радістю добралися до райських яблук, які дуже подобалися й папугам, що коли б я не поділив фрукти на порції, то менш ніж за півгодини вони зжерли б увесь принесений запас.

У ямі я помістив також живих ящірок, сподіваючись, що вони мирно житимуть із зайчиками.

Справившись таким чином з першими труднощами і забезпечивши сяк-так своє існування, я міг відпочити. Так само, як колись Робінзон Крузо, я подумав про те, щоб завести календар, але згадав про це надто пізно, десь через місяць після прибуття на острів. Дні перемішались у мене в голові, як горох з капустою, я не знав, коли п'ятниця, коли неділя. Пам'ятав тільки, що корабель розбився в перших днях березня, отже, тоді, коли у мене виникла думка завести календар, був початок квітня. Я встановив навмання дату, десяте квітня, і з того часу робив щоденно позначки на корі найближчого дерева. Я писав рік 1726.

Коли загроза голоду минула і здоров'я моє стало швидко поправлятись, я почав дедалі частіше думати про те, як визволитися з ув'язнення на острові. На мене находила гостра, як біль, туга за людьми, за їх життям. Тепер уже щоденно я видирався на вершину гори і дивився на море. Все той же пустинний простір, на півночі — контури острова, на півдні — контури немовби материка і більш нічого, безнадійна водна пустеля, жодної ознаки людського життя.

Моя гора, як я вже згадував, височіла на східному узбережжі острова, тому я пообіцяв собі піти під час наступного, тривалішого походу на південний берег і там, з трохи ближчої відстані придивитися до землі, що лежала по той бік протоки. Щоб вибратися з острова і перебратись через морську протоку, потрібен був добрий човен, а як тут мріяти про човен без будь-якого знаряддя, крім мисливського ножа? Робінзон Крузо, маючи багатий вибір різних знарядь, сокир, усякої зброї, а також запаси їжі з розбитого корабля, був багатим лордом у порівнянні зі мною, голодранцем.