Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
Спека ставала дедалі дужчою, наприкінці квітня сонце диявольськи припікало. Я ламав собі голову, як одягатися. Робінзон Крузо, мій улюблений вчитель і попередник на цих островах, прикривався від сонця парасолькою, а коли порвався європейський одяг, він старанно пошив собі одяг з козячих шкур — кожух, голову ж прикрив шкіряною шапкою. На моєму острові кіз не було. І хоч я, пам'ятаючи про такий похвальний приклад, хотів бути вірним і здібним послідовником свого вчителя, але тепер, на острові, почав помітно вагатись. Я зробив з гілля і пальмового листя парадну парасольку, але коли дійшло до використання її — лихо! З таким предметом домашнього вжитку неможливо було продиратися крізь гущавину, до того ж парасолька лякала дичину. Нарешті я закинув у куток недоречний мотлох і більш не чіпав його.
Така ж морока була й з одягом. Костюм, у якому я врятувався, і знайдені в скрині частини одягу швидко рвалися в хащах, бо там була маса колючок. Надходив день, коли мені нічого буде надіти.
У мене зібралося вже кільканадцять шкурок із зайчиків, яких я з'їв, і при бажанні з них можна було б пошити сяку-таку одежину. Але від однієї думки про те, щоб у таку спеку носити це хутро, мені ставало погано.
Під полотняною сорочкою піт лився з мене струмками, а що б же було під кожушком? Ні, не вірилось, щоб Робінзон ходив у шкурах і при такому кліматі добре почував себе.
Перемагаючи фальшиву соромливість, я, щоб зберегти надалі одяг, почав ходити голий, надіваючи тільки пов'язку на стегна. Шкіра моя, яка з часом стала більш схожою на шкіру індійця, ніж білої людини, вже майже не сприймала сонячного проміння. На голові у мене виросла буйна чуприна, довге волосся спадало мені на шию, і цього природного захисту було цілком достатньо. Вдень я ходив роздягнутий, але на ніч надівав сорочку, бо в печері часом гидко тягнуло холодом.
Мої шкіряні чоботи почали розпорюватись і розлазитись. Я прив'язав собі до ніг дерев'яні сандалі, але носити це взуття було незручно, і незабаром я покинув їх. Дедалі частіше ходив босоніж, і, коли шкіра на ступнях стала достатньо твердою, я без жалю розпрощався з чобітьми.
«Дикун!» вигукне, можливо, про мене який-небудь пустопорожній розумник.
«Може, й дикун! — відповім я. — Але чи не жив я на острові в умовах дикуна, який не мав навіть вогню, і чи не треба було — для того, щоб легше дожити до кращого майбутнього, — чи не треба було спочатку набути рис, властивих так званим дикунам?»
Вогонь! Його мені найбільше бракувало. Відчував це дедалі болючіше. Сира страва вже вилазила мені боком, і хоч я позбувся хвороб, які мучили мене в перші дні перебування на острові, а все ж боявся, що безперервне споживання сирого м'яса завдасть мені нового клопоту. Я знову шукав кременя, раз у раз б'ючи каменем об камінь. І знову все марно. Не добув жодної спасенної іскри.
І ось саме в цей час, одного щасливого ранку, в мене виникла така думка, що я аж ударив з силою себе долонею по лобі і скрикнув од радості. Як же я за всіма цими прикростями зовсім забув про це! З самого початку у мене було чудове кресало, досить було тільки взяти його; та й яке ж кресало, го, го! А кремінний пістолет, знайдений біля труна капітана? Щоправда, не було до нього пороху, і я не міг стріляти, але чи не можна викресати іскри, відводячи курок і спускаючи його?
Якомога швидше помчав до печери. В кутку, в пилюці я відшукав пістолет. Протер його, випробував, — пружина курка була ціла, тільки заржавіла. Кілька разів я відводив і спускав курок, нарешті пішло легше. Почистивши залізну поличку від іржі і спустивши на неї курок, я мало не збожеволів од радості: бризнула іскра. Ясна, жива, швидка іскра.
А чи знайду я губку, щоб розпалити вогонь. Суха трава, так само як і дрібно нарізані шматочки дерева, не загорялися. Тоді я відшукав у лісі старе, спорохнявіле дерево, вигорнув з нього трохи трухлятини і, розтерши її в порох, висушив на сонці. Потім насипав його на поличку пістолета. Клацнув курок, блиснула іскра. Порохно почало тліти. Я подув: малесеньке синювате полум'ячко. Поклав стружок — і полум'я!
— Вогонь! Вогонь! — закричав я, мов дитина.
Я підклав сухих гілочок. Полум'я, потріскуючи, розгорялося. Радість душила мене. Більше гілля! Полум'я виросло завбільшки з людину, переможно гуділо, сипало іскрами. Новий життєдайний, могутній союзник!
Я бігом зносив сухе гілля, якого сила-силенна валялась поблизу. Забезпечивши вогнищу існування і переконавшись, що воно вже не загасне, я вбив зайчика, зняв шкурку, випотрошив його м'ясо, настромив на жердину і почав поволі обертати над вогнем. Незабаром у повітрі рознісся гострий запах печення. Він був настільки приголомшливий, що у мене запаморочилося в голові. Від пожадливості у мене був повен рот слини. Як же прагнув мій шлунок жареного м'яса!