Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
«Чому я не переживаю такого?» думав я.
Справді не переживав. Пильність моя, звичайно, була напружена до краю — та це й усе. Знав, що в ту мить, коли я відкрив присутність індійців, закінчився мій спокій на острові і зникла під три чорти уявна безтурботність тієї безглуздої ідилії, в якій я жив, — безглуздої, а проте, як не як, ідилії. Люди, що їх сліди я побачив, були, напевне, ворогами, з якими рано чи пізно мені належало боротися. І якщо, незважаючи на все, я не відчув такого жаху, як Робінзон Крузо, то це, мабуть, тому, що був я з іншої глини, що просто життя у віргінських лісах навчило мене дивитись прямо в очі не одній небезпеці. У Робінзона на його острові було більше зброї, зате я був озброєний більшим досвідом.
Сліди вели тут понад самим берегом моря, і, щоб мене здалеку не побачили на відкритому місці, я йшов уже не прямо по слідах. Крався поміж густими кущами на краю піщаних дюн, певний, що рано чи пізно сліди звернуть у цей бік.
Раптом я зупинився. Страшне припущення майже приголомшило мене. Пригадався капітан з раною на голові і пістолетом в руці. І все те, що до цього часу здавалося мені неприродною причиною його смерті, — чи не пояснювалось воно тепер ясно присутністю на острові чужих, ворожих людей? Це вони вбили капітана, коли той виплив на берег, а сліди, по яких я зараз ішов, належали, без сумніву, вбивцям. Усвідомивши собі цей стан справи, я зрозумів, до чого йду. Тому тримався з великою обережністю.
Через деякий час я дійшов до затоки, яка досить далеко врізувалася в глиб острова. Протилежний берег її, віддалений майже на чверть милі, виділявся на фоні зелених чагарників білою смугою приморського піску. Сховавшись за стовбуром кокосової пальми, я добре бачив перед собою широку картину всієї затоки.
Раптом я здригнувся. Побачив їх на другому боці затоки. Обидва бігли через пісок у гущавину. Доки я встиг приглянутись до них, вони зникли в кущах. Сонце світило мені в очі, і з такої відстані важко було розібрати, хто ці люди: білі чи індійці. Я тільки помітив, що на них був якийсь одяг; то, може, це білі? Індійці в цих місцях ходили голі, щонайбільше з пов'язками на стегнах.
Я настільки одвик від людей, що, побачивши цих двох незнайомців, відчув, як здавило мені в горлі і запаморочилась голова. Мене хвилювали однаково як можливість близької небезпеки, так і сама незвичайність появи людей. Ще раз перевірив свою зброю і взяв її якнайзручніше обома руками.
«Чого вони так бігли? — запитував я сам себе. — Невже помітили мене?»
«Не може бути! — відповів одразу ж. — Я ж навіть кінчика носа не висунув з укриття…»
Але якщо це індійці, то у них соколині очі!.. Може, все-таки помітили мене?..
Це було б дуже погано. Тільки напавши зненацька, я міг розраховувати на перемогу, тим більше, що їх було двоє, а може, й більше.
«А чи слід мені в зв'язку з цим іти далі? — постало запитання. — Може, краще повернутися б до печери?»
Ні, треба було обов'язково йти далі, довідатись, хто вони і які у них наміри.
Знаючи тепер приблизно, де їх шукати, я відійшов у глиб нетрів і під їх прикриттям поспішно продирався крізь кущі, віддалік од води. Я далеко обійшов затоку. Опинившись по другий бік її, напружив усю свою увагу і розсудливість, яких навчило мене життя в лісі. Якщо ті люди помітили мене раніше, то, напевно, виглядали тепер з боку затоки. Я вирішив обманути їх пильність і відійшов ще далі в глиб острова, щоб, зробивши великий круг, зайти їм у тил з протилежного до затоки боку. Звідси вони напевно не чекали моєї появи.
Хащі тут були густі і, на жаль, як і скрізь на острові, повні колючок, що дряпали мені шкіру на тілі. Часто доводилось повзти по землі. Єдине, чого я хотів тепер, — це знайти їх раніше, ніж вони мене, і зненацька кинутись на них.
Але сталося інакше. Вони перші побачили мене. В той час, коли я найменше цього чекав, зрадницька стріла свиснула біля мого вуха і впала поблизу в кущ. Я кинувся на землю. Щастя моє, що в цьому місці була впадина. Ховаючись у ній, я міг безпечно відійти. Ніхто не кинувся на мене. Пробігши близько двохсот кроків, я зупинився і оглянувся. Ніякий шум, ніякий голос не викривали противника. Позад мене нікого не було. Я знав, де причаївся стрілець, який випустив стрілу. Але де був другий? Може, поперед мене?
Не затримуючись ні на мить, я поспішно вийшов із засідки. Тільки відійшовши з півмилі від того місця, де в мене стріляли, зітхнув спокійніше.