Острів Робінзона

Дивне було моє становище. Я здобув полоненого, але яка мені з того користь? Другий противник, який чатував надворі, в найближчій гущавині, повністю тримав мене в руках, і досить було спробувати вийти з печери, як він легко міг мене застрелити. В печері ж не було запасів їжі.

Хоч надворі вже світало, всередині печери панувала непроглядна темрява. Я ще не знав, з ким маю справу. Кілька разів старався розпочати розмову з полоненим по-англійськи, зрозуміло, бо іншої мови я не знав, крім небагатьох польських слів, але він нічого не відповідав, хоч був живий. Я чув його дихання.

Коли надворі стало зовсім ясно, темрява в печері поволі почала рідшати. Легко зрозуміти, яка цікавість мене палила. Нарешті я розпізнав риси полоненого і — не зміг стримати вигуку здивування:

— Так це ти?..

Це був той молодий індієць-невільник, який з волі капітана мав померти повільною смертю, прив'язаний до щогли на «Добрій Надії». Я не міг пригадати, як його звали.

— Чекай-но… Як тебе звати? — запитав я.

Хлопець мовчав, нерухомо дивлячись на склепіння печери. Я знав, що він кілька років був у неволі в білих і непогано володіє англійською мовою.

— Слухай, ти! — сказав я твердішим голосом. — Подивись мені в очі! Чуєш ти?

Він ані слова. Тоді я здоровою правою рукою схопив його за голову і грубо повернув обличчям до себе.

— Болить… — прошепотів він…

Мабуть, я торкнувся того місця, де вдарив палицею. Та він сам був винен у тому, що я зробив йому боляче.

— Не будь упертим! — застеріг я його. — Ти в моїх руках! Я не зроблю тобі нічого поганого, якщо ти мене до цього не доведеш… Як тебе звати? — знову запитав я, на цей раз лагідніше.

— Арнак, — промовив крізь зуби.

— Справді пригадую: Арнак! Це твоє ім'я. А той другий, що з тобою, — вказав я рухом голови надвір, — то хто?

Мовчання. Хлопець одвернув від мене обличчя і втупив погляд у куток печери.

— То хто? — вигукнув я нетерпляче. Нічого не відповів.

— Дивись на мене! — гримнув я і рішуче наблизився до нього.

Думав, що вдарю його. Слухняно повернув обличчя до мене. В очах його були тривога, страх і впертість.

— Не бий, пане!.. — сказав чи то благально, чи то визивно.

Я згадав, як наш жорстокий капітан знущався над хлопцем, що роками терпів тяжку неволю у білих.

— Арнак! — обізвався я вже не таким суворим голосом. — Я ж сказав тобі, що не чіпатиму тебе, якщо ти не розгніваєш мене своєю поведінкою. Будь розумний і відповідай мені як слід. Так що ж то за людина — той другий?

— Вагура.

— Індієць?

Хлопець ствердно кивнув головою.

— Це той твій молодший приятель з нашого корабля? — Так, пане.

— Як же ви врятувалися?

— Ми попливли. Вода винесла.

— А крім вас, хто ще врятувався?

Арнак знову завагався, почав кліпати очима. Він примружив повіки, щоб я не помітив нього збентеження.

— Хто ще врятувався? — наполягав я.

— Він, — шепнув непевно. — Але… Знову перерва.