Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Степан уже був біля кабінету, коли там за дверима щось двічі глухо вдарилося об підлогу, прогримів постріл, знову вдарилося — двері прочинилися, і Андрій-вовкодав, скажено блимаючи очицями, гарикнув: «За мною!»
І — почалося!..
Івана Андрій знав не один рік — власне, через нього вперше і потрапив до Вовкограда. Історія давня, яку він згадувати не любив, з багатьох причин. По-перше, це був самісінький початок його учнівства у Світайла, Андрій тоді, «молодий та зелений», часто поводився необдумано. Зокрема, дуже ревнував учителя до інших учнів, навіть колишніх, які вже не жили з ним, а тільки час від часу навідувалися у гості.
Одним із таких саме був Іван Прохорук. Що він двоєдушець, Андрій не знав — тому дуже здивувався, коли одного разу Світайло посеред уроку несподівано стрепенувся, помовчав і сказав тихо, що «Прохорука-людину вбили». Потім уже з’ясувалося, як і де, — коли вони вийшли у Вирій і зустрілися з Прохоруком-вовкулаком.
Знайшли не одразу, далеченько він був від найближчого до Світайлової хати Джерела. А час спливав, якби не поквапились, доживати б Івану Богдановичу вік звичайнісіньким вовком. До того ж устиг Прохорук правою передньою лапою потрапити в капкан, якимось чаклуном у Вирії поставлений. Особливий капкан: коли в такому опиняється дичина, той подає чарівний сигнал володареві.
Добре, що чаклун чи то не почув капканячого сигналу, чи то надто зайнятий був (а може, взагалі помер, чаклунське-бо життя ризикове), — визволили Івана-вовкулака, але ж сам він до Проклят-озера не дошкутильгав би і за місяць — тим паче від Світайлового Джерела, що було поряд із Жовтими Водами.
Виходило — Андрію везти хворого.
Якби хоч Яв’ю, але ж ні. Те місце, де у Вирії стояв Вовкоград, у Яві знаходилося під Рівним (якщо точніше, трохи північніше від нього, там через кілька століть збудують «місто Кісток»). А Рівне — під поляками. Далі й немовляті зрозуміло: тільки через Вирій туди і потрапиш, у Вирії кордони інші.
Що ж робити — поїхали Вирієм.
Спершу Іван лежав на санях (на дворі стояв кучугуристий січень) і лише скиглив та зрідка ричав щось нерозбірливе. Андрій, юний та недосвідчений, ніяк не міг збагнути: через рани чи тому, що Прохорук уже перетворюється на звіра. А потім, десь через тиждень, Іван прийшов до тями. Ходити нормально ще не міг, кульгав, але балакучим став до нестерпності.
Треба сказати, що Світайло був не простим характерником, а людиною, яка знала багато таємниць світобудови — Андрій розумів це, як розуміє кожен, поспілкувавшись з такою людиною. Але, як не прикро, Світайло не поспішав розкривати йому своїх секретів. Чи то не був упевнений в учневі, чи то Бог відає ще з якихось причин. Не розкривав і все. А Івана, майже Андрієвого однолітка, як виявилося, багато у що втаємничував.
Та Господь із ними, з тими таємницями — жив без них Ярчук до того, проживе іще стільки ж! Інше викликало образу: надмірно пихатий Прохорук швидко здогадався що до чого й усіляко підкреслював свою обраність і Андрієву темноту, вважав його ледь не служником Світайловим, таким собі хлопчиком на побігеньках — і не більше.
Андрій же і сам не знав, хто він для сліпого характерника; називав начебто учнем, от, навіть довірив, аби відвіз пораненого двоєдушця Вирієм у Вовкоград, але… Ех, хто ж їх збагне, тих чародіїв!
От і помандрували. Звичайно, у такій подорожі один без одного не обійдешся, що у Яві, що у Вирії. Якось терпів, нічого страшного. Казав собі: це чергове випробування, призначене Світайлом, — от виконаю, і одразу змінить до мене ставлення.
…Їхали. Хрускотів під полозами зеленкуватий сніжок, бундючилося химерними хмарами небо, інколи зустрічалися їм дивні створіння, злі чи добродушні, але здебільшого — сумирні і байдужі до двох подорожніх.
На в’їзді у Вовкоград, за Ропушчиним Кільцем, сани довелося залишити. Світайло попередив, що серед калічних двоєдушців краще з’явитися у звірячій личині, а не в людській. Андрій природженим перевертнем не був, однак при потребі вмів перетворитися на звіра — от і перетворився. Разом з Іваном, на той час майже здоровим, вони вирушили до брами.
Ошийники у Вовкограді носили вже тоді. І вже тоді мешканці намагалися ходити на задніх лапах — але повсюдно примус до цього ввели пізніше (як розумів тепер Андрій, саме після того, як Іван став градоуправителем).
Відтоді Ярчуку більше біля Проклят-озера бувати не доводилося. Але про те, що коїлося у Вовкограді, чутки іноді доходили — одна гидкіша за іншу. І це було другою причиною, з якої ту подорож Андрій не любив згадувати. Здавалося йому, що якось вона була пов’язана зі змінами, які почалися у Вовкограді. Наче разом із Прохоруком, котрий майже збожеволів, але вчасно (чи вчасно?!) сьорбнув золотавої води, ввіз туди Ярчук смуту і біди.