Завоювання Плассана

Муре почав знову свої пояснення:

— Вони отак сидітимуть до обіду на свіжому повітрі. Щовівторка завжди те саме… Абат Сюрен має великий успіх. Чуєте, як він регочеться з панною Аврелією?.. А-а! Старший вікарій нас помітив. Ну що? Які очі! Він мене не любить, бо у мене був конфлікт з одним його родичем… Але де ж це абат Бурет? Ми ж його не бачили, правда? Це дуже дивно. Він ніколи не пропускає вівторків у пана Растуаля. Мабуть, занедужав… Цього ви, напевно, знаєте? Яка лагідна людина! Справжня овечка!

Але абат Фожа вже не слухав. Його погляд раз у раз схрещувався з поглядом абата Феніля. Він не одвертав голови і спокійно витримував це випробування. Він умостився зручніше на підвіконні; здавалось, очі його розширились.

— А от і молодь, — провадив далі Муре, побачивши, що в сад прийшло троє молодих хлопців. — Старший з них — син Растуаля; його нещодавно прийняли до адвокатури. Двоє інших — діти мирового судді, вони ще вчаться в колежі… До речі, чому ж моїх пустунів ще немає?

Саме в цю хвилину Октав і Серж з’явилися на терасі. Спершись на поруччя, вони дражнили Дезіре, яка тільки-но сіла біля матері. Побачивши батька на третьому поверсі, хлопці притишили голоси, стримуючи сміх.

— От і вся моя маленька родина зібралася, — сказав Муре. — Ми сидимо у себе вдома, в гості не ходимо і нікого не приймаємо. Наш садок — це рай, закритий для сторонніх, і я не боюсь, що який-небудь диявол прийде нас спокушати.

Він засміявся, кажучи це, бо в глибині душі все ще глузував з абата. А той повільно перевів погляд на дружину і дітей свого хазяїна, що сиділи під самим його вікном. Сковзнувши по них очима, він поглянув на старий садок з грядками овочів, оточеними кущами буксу, потім знову подивився на вигадливі алеї пана Растуаля і, наче бажаючи зняти план місцевості, став оглядати сад супрефектури. Тут у центрі була лише велика галявина, вкрита, як килимом, м’якою хвилястою травою; купки вічнозеленого чагарника та високі, з пишними верхівками, каштани перетворювали цей затиснутий між двома сусідніми будинками куточок землі ніби на парк.

Тим часом абат Фожа пильно вдивлявся в каштани. Нарешті він нерішуче промовив:

— Дуже весело в цих садах… І в садку ліворуч є люди.

Муре підвів очі.

— Як і кожного дня по обіді, — сказав він спокійно. — Це найближчі друзі пана Пекера де Соле, нашого супрефекта. Влітку кожного вечора вони збираються навколо фонтана, отам ліворуч, вам його не видно… А-а! Пан де Кондамен повернувся. Бачите, отой гарний на вроду старий чоловік; він виглядає ще добре з своїм свіжим кольором обличчя; це наш старший інспектор лісного відомства, молодчага, якого часто можна побачити верхи на коні, в рукавичках і лосинах. І при всьому тому страшенний брехун! Він нетутешній, нещодавно одружився з зовсім молоденькою. А втім, на щастя, це мене аж ніяк не стосується.