Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Белетристика…
А що не белетристика? Хлопці ці, королі подвір’я? Типова штампована белетристика. Герої повчальних нарисів з серії “Людина серед людей”. Про непутящих підлітків.
Однак вони існують. І боїшся ти, Ігорочку, не болю, не крові, не ножичка якоїсь золінгенівської сталі, а чогось іншого, чому і назви не придумати.
Знаєш — чого? Себе ти боїшся! Своєї безпорадності, нерішучості, цілковитої відсутності того, чого досхочу було у зощенківського студента. Ти, неслабка фізично людина, — та й підручних засобів довкола багато: палиці, дошки, цегла! — боїшся застосувати свою силу, піти на конфлікт. Живеш за принципом: нас не чіпай, і ми не зачепимо…
Проте з Пащенком порадитися слід. Він подібними комплексами, відомо, не страждає.
Попередив його:
— Треба поговорити, старий.
— У чому справа — питання! — Підготовленість у Валерки — нуль, як заведено писати про всілякі експерименти. — Надовго? А то в мене в три п’ятнадцять тренування.
— Та ні, ненадовго. На великій перерві за теплицею!
— Домовились!
Поки йшли до теплиці, мовчали. Ігор не хотів вести теревені, а Пащенко, певне, розуміючи стан друга, не ліз поперед батька в пекло.
Сіли за теплицею на складені шкільним завгоспом дошки — двадцять хвилин свободи попереду.
— Що сталося, Ігорю?
Не став приховувати, все виклав. І про Настю, і про хлопців, і про свої незрозумілі страхи. Глянув на годинника, виявилося, що на все це десяти хвилин вистачило. А думав — моторошна історія, за годину її не викладеш…
І Пащенко до неї відповідно поставився.
— Не бачу особливих проблем, старий. Звичайні піжони, мамусині синки. Батечко в закордонці побував, привіз любимому отрокові ножика, а той тепер себе кумом королю почуває.— Повторив ще раз: — Не бачу проблем. Хочеш, я з тобою ввечері піду? Я вільний. На двох вони не полізуть.
Цільна людина Пащенко. Ні в чому проблем не вбачає. А коли і вбачає, то розв’язує їх залюбки. І правильно робить! Легко йому живеться. А Ігор щоразу в сумнівах плутається, не в силі розплутати. І всі вони не розв’язані, всі вони світового значення! Але тут приходить друг Валера і каже: плюнь, все — мура, живи прямо, не мучся.
Адже має він рацію, певне…
А Пащенко розвивав тему далі:
— По-перше, треба про цих дженджиків Насті сказати. Вона їх, безумовно, знає, хай має на увазі, коли вже розплодила собі таких кавалерів. І тебе цінуватиме більше: не злякався, мовляв, труднощів заради дами… Ти кажеш, вона на Кутузовці проживає? І Алик там… — Це його колега стрибун, друг-соперник. Все прагне познайомитися, та якось не виходить. В нього приятелів — цілий проспект.
— Навіщо мені його приятелі?
— Про всяк випадок. Зберемо товариство і налякаємо цих покидьків — до Окружної дороги поповзуть.
Це був вихід. Наполохати. Сила на силу. Закон Ньютона: на всяку дію існує протидія, хай вибачить вчитель фізики таке довільне трактування фізичної класики. Показати “цим покидькам”, як висловився Валера, ньютонівську правоту.
А самому обабіч стояти? Двоє б’ються — третій не заважай, старе дворове правило? Таким собі полководцем на гірці…
— Дякую, Валерко, навчив уму-розуму. Як варіант — приймаємо. На майбутнє. А поки що подивимося за розвитком подій.
— Сам підеш?
— Вгадав.
— А відлупцюють?
— Це точно, що відлупцюють?
— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?
Чудовий хлопець Валера, справжній друг!
— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.
— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.
— Я, певне, пізно прийду.
— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.
Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…
І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.
Як у воду з кручі: схопив трубку, набрав номер.
— Насте? Мене Ігорем звати…
І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе: