Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
Вони там самі розберуться. Софія Демидівна образилася за те, що Ледньов її з офіцерами сам на сам залишив і, виявилось, навмисне залишив. її право. А інтелігент професор усього-на-всього то пограв у страуса: сунув голову в пісок і нічого бачити не хотів. Так йому спокійніше. А міг прокинутися, вихопити у когось з офіцерів нагана, кілька аксельбантів прострелити…
Погане інше: Пелікана чекають. І чекають саме тут, у родичів. Хоча, може статися, і ще десь чекають. Цікаво, чи не залишили вони шпига на вулиці?
Вибіг з будинку, підбіг до брами. Міцно стоїть, ні шпаринки в паркані, дошку до дошки пригнано, без зазору. А ось є дірочка. Від сучка, що випав, певне… Притулився до неї оком. Ні дідька не видно! Той самий повалений стовп з ліхтарем у полі зору… І все.
Гаразд, чого ж боятися?
Відчинив хвіртку, з незалежним виглядом вийшов на вулицю, подивився довкола. Ось старенька з ціпком крокує. Ось хлопчак якийсь куряву здіймає, біжить кудись. Куди він так розігнався?
Хлопчик добіг до Ігоря і різко загальмував. Ноги босі, груди нарозпашку, сорочка без гудзика, навипуск, на штанці. Але чиста. І сам він біленький, довговолосий, вмитий. Став перед Ігорем і дивиться прямо на нього.
— Проходь, проходь, чебурашко, — сказав йому Ігор. — Не в музеї, дивитися нічого.
Хлопчина на “чебурашку” не зреагував, шморгнув носом, запитав раптово баском:
— Це чотирнадцятий номер?
— Чотирнадцятий, чотирнадцятий. Кого тобі треба?
— Якщо ти Ігор, то тебе.
Це вже цікаво.
— Ну, я Ігор…
— Наказано передати: завтра на десяту ранку приходь на Кадашевську в будинок Ігнатьєва. Запитаєш столяра дядька Матвія, — промовив скоромовкою, штани підтягнув і з ходу ввімкнув четверту передачу, вихором пронісся вулицею — тільки курява здійнялася.
— Ей! Стій! — загукав Ігор. — А хто… — махнув рукою: даремно доганяти.
А хлопчина на бігу обернувся і гукнув здалеку, Ігор ледве почув:
— Сам приходь…
Сидячи на шкільних уроках, гуляючи з Валеркою Пащенком, читаючи чи дивлячись телевізор, Ігор часто думав: а що тепер робить старик Ледньов? Чи Пелікан. І взагалі, що там у них тепер, коли нема Ігоря?
І розумів незаперечно: нічого! Немає там нічого, і самого “там” не існує. “Там” виникає тільки з появою Ігоря, бо він — його персонаж, але він — і його творець. Такий от веселий парадокс…
А тому немає куди поспішати, все у минулому залишиться на своїх місцях, без змін — до прибуття Ігоря. Поки що необхідно поспішати до школи, незважаючи на суботу. Що за життя! У мами на роботі є поняття — “чорна субота”, тобто робоча. Вона виникає у календарі раз на місяць чи в півтора місяця. У школярів кожна субота — “чорна”. Нудьга яка…
П’ять уроків, чотири перерви, з них одна — двадцятихвилинна. На неї й розраховував Ігор. Треба було залишитися сам на сам з Валеркою, засісти десь у відлюдному куточку шкільного подвір’я — є такий куточок — за теплицею, біля паркана — й поговорити про те, що тривожить. Конкретно — про вчорашню зустріч з чемними хлопцями. Про їх попередження. Про пружинний ножик.
Поки перебував у минулому, навіть не згадував про все це. Ну, можливо, і причаїлася думка десь у підсвідомості, а надвір і носа не висовувала. А тепер випурхнула, розрослась непомірно.
Гамлетівське запитання: дзвонити чи не дзвонити? Пі, не може бути тут дилеми: дзвонити, поспішати до телефону, чути Настин голос, домовитися про зустріч…
А де?
Ну, скажімо, біля пам’ятника Пушкіну. І піти є куди — всі центри вітчизняної культури поруч.
А потім?
А що потім? Звісно. Посидіти в кіно, в “Росії”. Чи зайти до “Ласощів”, чи далі — до кафе “Московського”, з’їсти морозива, випити по келиху шампанського — не маленькі вже, можна дозволити собі таку цілком невинну забаву. Потім походити по Москві, завітати до Олександрівського саду, знайти окрему лавочку… Чи зовсім інша програма: до парку Горького, до Нескучного саду…
І все? І провести до маршрутки, кинути монету до каси? І знову вибачитися: мовляв, немає часу, доберешся, подруго, сама? І цілим, неушкоджеиим повернутися додому?
Так, чи що?
Ти ж боїшся її будинку, її подвір’я, Ігорочку? Ти боїшся її проводжати до під’їзду, боїшся залишитися сам на коротенькому вечірньому шляху до арки-тунелю, що веде на багатолюдний Кутузовський проспект…
І сам собі зізнався: так, боюсь. Боюся, дідько забирай, хоча й соромно почуватися боягузом, до болю соромно!
До болю? То чого ж боятися? Самого болю? Ну, відлупцюють тебе п’ятеро, то й що! Пригадуєш, здається, в Зощенка є оповідання про студента і моряка, що закохані в одну дівчину. Моряк регулярно колошматив студента, а той, харкаючи кров’ю, знову приходив на побачення. Навіть більше: кидався на велетня моряка з кулаками, поки той не поступився перед божевільним натиском безстрашного здихлі.