Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Так, один поет…
І раптовий ефект:
— Я так і подумала: це ви самі. Ой, як здорово! Ви такий талановитий!
Оце так вскочив у халепу. Сам дурень, не треба було читати завтрашніх віршів. Навіть не завтрашніх — з якогось далекого. Добре, що вже прийшли до будинку. Тема сама по собі завершилася.
А вдома на них чекала неприємність.
Розгублена тітонька Соня, Софія Демидівна, відчинила хвіртку і відразу оголосила:
— До нас з контррозвідки приходили.
Ігор відчув, як знову стало холодно в животі — від неусвідомленого страху. Щось часто останнім часом до нього приходить це соромне почуття. Ну а зараз чому? Чого боятися?
— Чого приходили?
— Про Гришу запитували. Де він, чи давно тут був…
— А ви?
— Що я? Звідки я про Григорія знаю? Він сам по собі, ми самі по собі. Сьома вода на киселі,— повторила вона слова Пелікана.
Старик Ледньов, як і раніше, сидів на дивані-саркофазі. Книжка випала з рук, лежала на підлозі, а він, притулившись скронею до диванної тумби, яка одночасно була і шафою, мирно хропів. Навіть більше того, похрюкував. Знайома картина.
— Він знає? — запитав про Ледньова Ігор.
— Про контррозвідку? — Софія Демидівна старанно вимовляла малозвичне, але звучне слово. — Навряд. Він так і проспав усе на світі. Вони запитали, хто це такий, а я сказала, що давній знайомий, додому повертається, до Москви. І що професор, сказала.
— Повірили?
— Вони його торбинку — під вішалкою стояла, добре, що не прибрала, а хотіла ж, — витрусили, а там документи. Все як слід. Ледньов Павло Миколайович, професор історії. Диплом його професорський, паспорт, ще папірець якийсь від Академії наук…
— Від царської? — машинально запитав Ігор.
— Іншої немає. Та цим офіцерам і краще, щоб від царської, а не від більшовицької.
Старик Ледньов перестав похрюкувати-похрапувати, розплющив за старою звичкою одне око і сказав зовсім тверезим, анітрохи не сонним голосом:
— Не від Академії наук, а від історичного товариства. Хоча для цих хамів все одно…
Софія Демидівна руками сплеснула, зойкнула. Навіть Ігор з цікавістю на професора подивився: ну й хитрий старий. Лише Ліда нічого не розуміла, проте уважно слухала.
— Ви що ж, не спали? — ображено запитала Софія Демидівна.
— Спав чи не спав, то питання інше, — сказав Ледньов і сів рівно, руки на колінах склавши. — Я, можливо, чуйно сплю. Як кажуть: до справи, якщо знадобиться. Але минулося. І я не став напрошуватися, — промовляв він усе це тоном короля, якому незаслужено дорікали за перевитрату державних коштів: і наче провина його очевидна, а з другого боку — король, то які ж можуть бути претензії…
Софія Демидівна, нічого не кажучи, повернулась і вийшла з кімнати. Ліда побігла за нею. Старик Ледньов занепокоєно глянув услід.
— Невже образилася?
— Образилася, — мстиво сказав Ігор. — І справедливо. А якщо б вони її допитувати вирішили?
Це було не що інше, як полемічний випад, нісенітниця, проте старик Ледньов сприйняв це всерйоз.
— Вони так ввічливо запитували. І потім вона і насправді нічого про Григорія Львовича не знає, так і пояснила. Він у неї давно був, рік тому, якщо не більше. А я його вчора бачив. Не міг же я про це говорити…
— Чому не могли? — Ігор розізлився на старика і добивав його безжалісно: — Сказали б: учора розпрощалися. Запропонували б почекати: ось-ось сам з’явиться.
Старик Ледньов різко підвівся, толстовку обсмикнув, губи стиснув, аж борода підкинулася.
— Професор Ледньов, вельмишановний добродію, ніколи зрадником не був, даремно ви так вважаєте, — він навіть на “ви” перейшов у своїй образі. — Ви мене образили, а я, мені здається, цього не заробив.
Ігор охолов так само швидко, як і скипів. Та й справді, нащо він на старого накинувся? Нічого поганого той не зробив. Так, злякався трохи. І на краще: якби його почали допитувати, почав би нісенітницю верзти, потроху помалу до правди й добралися б. У білій контррозвідці хлопчики здібні, холоднокровні. По-перше, вони й не таких розколювали, а по-друге, — шкода старика, ще, не дай боже, помер би. З ним би не панькалися, — врізали б поміж очей мідним кулаком — чи багато треба?
— Вибачте, Павле Миколайовичу.
І справді: мало йому треба — усміхнувся, ручкою махнув.
— Пусте, Ігорочку… Як ти думаєш, якщо я вибачуся перед Софією Демидівною, вона вибачить?
— Думаю, що так, — сказав Ігор.
— Так я спробую вибачитися… — покашляв, обережно постукав кісточками пальців в двері кімнати господині.
Відповіді не було, змовницьки подивився на Ігоря, прочинив двері і бочком-бочком проник туди.