Двоє під однією парасолькою

— Від царської? — машинально запитав Ігор.

— Іншої немає. Та цим офіцерам і краще, щоб від царської, а не від більшовицької.

Старик Ледньов перестав похрюкувати-похрапувати, розплющив за старою звичкою одне око і сказав зовсім тверезим, анітрохи не сонним голосом:

— Не від Академії наук, а від історичного товариства. Хоча для цих хамів все одно…

Софія Демидівна руками сплеснула, зойкнула. Навіть Ігор з цікавістю на професора подивився: ну й хитрий старий. Лише Ліда нічого не розуміла, проте уважно слухала.

— Ви що ж, не спали? — ображено запитала Софія Демидівна.

— Спав чи не спав, то питання інше, — сказав Ледньов і сів рівно, руки на колінах склавши. — Я, можливо, чуйно сплю. Як кажуть: до справи, якщо знадобиться. Але минулося. І я не став напрошуватися, — промовляв він усе це тоном короля, якому незаслужено дорікали за перевитрату державних коштів: і наче провина його очевидна, а з другого боку — король, то які ж можуть бути претензії…

Софія Демидівна, нічого не кажучи, повернулась і вийшла з кімнати. Ліда побігла за нею. Старик Ледньов занепокоєно глянув услід.

— Невже образилася?

— Образилася, — мстиво сказав Ігор. — І справедливо. А якщо б вони її допитувати вирішили?

Це було не що інше, як полемічний випад, нісенітниця, проте старик Ледньов сприйняв це всерйоз.

— Вони так ввічливо запитували. І потім вона і насправді нічого про Григорія Львовича не знає, так і пояснила. Він у неї давно був, рік тому, якщо не більше. А я його вчора бачив. Не міг же я про це говорити…

— Чому не могли? — Ігор розізлився на старика і добивав його безжалісно: — Сказали б: учора розпрощалися. Запропонували б почекати: ось-ось сам з’явиться.

Старик Ледньов різко підвівся, толстовку обсмикнув, губи стиснув, аж борода підкинулася.

— Професор Ледньов, вельмишановний добродію, ніколи зрадником не був, даремно ви так вважаєте, — він навіть на “ви” перейшов у своїй образі. — Ви мене образили, а я, мені здається, цього не заробив.

Ігор охолов так само швидко, як і скипів. Та й справді, нащо він на старого накинувся? Нічого поганого той не зробив. Так, злякався трохи. І на краще: якби його почали допитувати, почав би нісенітницю верзти, потроху помалу до правди й добралися б. У білій контррозвідці хлопчики здібні, холоднокровні. По-перше, вони й не таких розколювали, а по-друге, — шкода старика, ще, не дай боже, помер би. З ним би не панькалися, — врізали б поміж очей мідним кулаком — чи багато треба?

— Вибачте, Павле Миколайовичу.

І справді: мало йому треба — усміхнувся, ручкою махнув.

— Пусте, Ігорочку… Як ти думаєш, якщо я вибачуся перед Софією Демидівною, вона вибачить?

— Думаю, що так, — сказав Ігор.

— Так я спробую вибачитися… — покашляв, обережно постукав кісточками пальців в двері кімнати господині.

Відповіді не було, змовницьки подивився на Ігоря, прочинив двері і бочком-бочком проник туди.