Двоє під однією парасолькою

Тим паче село, як пишуть у наукових працях, мало місце, і місто його мало, і так уже вимагалося з примхи чужої пам’яті, що в місті відчувалося явне переважання офіцерщини.

Чистенькі, зібрані, штабні, певне, не нюхали порохового диму, дехто із золотими шнурами аксельбантів, які легко пробиваються пістолетною кулею, — розповідь професора цьому підтвердження. Та інші — брудніші, не нафарбовані, не випрасувані. То, мабуть, бойові, які прибули в місто з передової. Не виключено, що то срібні орли. Дехто з них кудись поспішали, інші просто прогулювалися, залицялися до дам, заходили до крамничок та магазинів, похитуючись, виходили з кафе та ресторану Івана Дудка, Що носили гучну назву “Валенсія”. Чому “Валенсія”, а, скажімо, не “Андалузія” — Ігор не знав. Мабуть, і сам Іван Дудко туманно уявляв собі місцезнаходження справжньої Валенсії, вибрав назву лише за звучністю та явною “іноземністю”.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових упиралася в чудову площу з фонтаном посередині. Фонтан цей колись був скульптурним шедевром: двоє янголят сурмили в сурми, а третє, вже відсурмивши своє і стискаючи в дитячому кулаці духовий інструмент, ширяло над ними, спираючись для міцності босою ступнею на кучеряву голівоньку одного з крилатих музикантів. Так було, але тепер крильцята янголяткам відбили, носи також, а в одного і над сурмою поглумились. Навіть гірше, чиясь чи то соромлива, чи, навпаки, паскудна рука чорною фарбою намалювала янголяткам підштанки до колін. У чорних підштанках, скалічені, з обламками крил, вони виглядали дуже сиротливо. Тим більше, що фонтан не працював, води не було. Зате на його кам’яному бар’єрі — також оббитому, неакуратному — сиділа справжня кішка, плямиста, худа, з диким поглядом. Кішка меланхолійно терла лапою писок, “намивала” гостей до міста.

Позаду фонтана, в глибині, красувалася триповерхова споруда з колонами, з двома одноповерховими флігелями, які з’єднувалися з центральною прибудовою низькими короткими галереями. На круглому купольному даху розвивався триколірний романівський прапор. Офіцерів і тут було — хоч греблю гати. Піші і верхи. І — диво! — перед колонадою стояв чудовий відкритий автомобіль, вершина технічної думки, що виблискував чорною фарбою і дзеркальним хромуванням, з виду — “бенц” року чотирнадцятого. Ігор непогано розбирався в старих машинах і навіть колись збирав їхні моделі, виконані в точнісінькому масштабі, з подробицями, акуратно.

— Що в цьому будинку? — запитав він Ліду.

— Не знаю. — І додала радісно: — А ось там моя гімназія. Бачите — вулиця за будинком Махотіна? Це Лялин узвіз.

Ігоря мало цікавила Лідина гімназія. І куди більше “військове відомство”, судячи з усього — штаб і резиденція командування тієї частини, що розташувалася в місті, д може, і контррозвідка — не запитаєш…