Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Ти про себе краще подумай.
— Дивно… — Ватажок повернувся до приятелів, театрально вимагаючи розділити з ним подив. — Ігор, здається, грубіянить…
— Грубіянить, грубіянить, — негайно підтвердив один з них і задоволено засміявся.
— Прикро, — сказав ватажок, підвівся і, не замахуючись, коротко вдарив Ігоря у сонячне сплетіння.
Ігор розкрив рота, намагаючись вдихнути, не зміг і різко зігнувся навпіл, сів навкарачки. Було страшно: повітря не потрапляло до легенів, зупинялося десь на півдорозі, і до болю в животі додавалася різка, запаморочлива порожнеча в грудях.
Ввічливі хлопці стояли за ним, мовчки спостерігали, як він намагається дихати, у судомах відкриває і закриває рота. Як риба.
— Погано Ігореві, — мовив ватажок.
Можливо, він і раніше щось говорив, але, зайнятий болем, Ігор не чув його. А тепер почув, голос прохопився мов крізь вату. І дихати стало легше.
— Як би ще гірше не було, — додав хтось із хлопців.
— Сволото! — Ігор відчув, що він ось-ось заплаче. Це було вже соромно.
— Він знову каже грубощі, — сумно проказав ватажок, дивлячись, як Ігор підводиться: — Він нічого не зрозумів.
Ігор розумів одне: зараз ватажок вдарить, тому треба встигнути вдарити першим, поки той не чекає нападу, стоїть розкрившись. Розумів і… нічого не міг з собою вдіяти.
І раптом — це вже нагадувало містику! — почувся такий знайомий голос:
— Йо-ой! Які люди!
Пащенко! А він звідки?..
Обернувся: і справді, Валерка. Посміхається, немов щось дуже веселе побачив. І поруч з ним ще якийсь хлопець. Той, навпаки, досить похмуро на все дивиться.
— Ігорю, тобі не здається, що ти примушуєш себе чекати? — Це знову Пащенко.
Треба відповідати, але Ігор не знав що, не зміг нічого вичавити. А Пащенко, виявляється, і не вимагав відповіді. Він і запитання поставив — як полемічний засіб — риторично.
Тепер він звернувся до свого похмурого супутника:
— Вони, Алику, певне, щось не поділили. Ти не знаходиш?
Алик також змовчав, надаючи Валерці вести виставу самому. А того хлібом не годуй — дай поговорити.
— Вибачте, хлопці, вибачте, але завершите іншим разом. Нам Ігор дуже потрібний, через півгодини з Організації Об’єднаних Націй телефонуватимуть. Сам генеральний секретар. Треба поспішати. Ще раз вибачте.
Він ухопив Ігоря під руку і потяг геть від ящиків. Алик крокував позаду, щохвилини обертаючись, прикривав тили.
— Ей, довгий, краще ти б не ліз в наші справи, а то й ти матимеш, — раптом отямився хтось з компанії.
Не ватажок — той мовчав.
— Дуже вдячний, — блазнював Пащенко, напівобернувшись, проте не гальмуючи, цілеспрямовано пересуваючись до воріт. — Все життя мріяв. Те, що обіцяли, перекажіть Пасті. А вже вона мене розшукає. Через Ігоря. — І зареготав навмисне по-дурному, з верещанням і лякаюче.
А коли висміявся, то до розмови вступив ватажок. Він сказав неголосно, але Ігор почув:
— Тобі сьогодні пощастило, Ігорю. Але попередження залишається в силі. Пам’ятай про це.
— Він пам’ятає, — блазнював і далі Валерка. — У нього пам’ять, як у молодого. Адью, хлопчаки, аріведєрчі, Рома, перметте муа де апсанте…
Вони вийшли з підворіття на Кутузовський проспект, і Ігор знову, як і минулого разу, був трохи приголомшений і освітленням, і шумом, і багатолюдністю. Контрасти його, видно, тривожили.
Похмурий Алик запитав Пащенка:
— Що це ти їм у кінці наплів?
— Малограмотний! — захопився Валерка. — Вчи уроки, чемпіоне, будеш розумний, як я. А сказав я їм французькою мовою: дозвольте мені, мовляв, бути відсутнім, набридли ви мені.
— Грамотний, — чи то ствердив, чи то осудив Валеру Алик. — Краще б ми до міліції звернулися.
— А що міліція? — Пащенко прочитав у своєму житті мільйон детективних романів і міг вільно і з знанням справи говорити про роботу відвалених органів внутрішніх справ. — У міліції нам сказали б: нема складу злочину. Де сліди побоїв? Де вогнестрільні та ножові рани? Де труп, нарешті?
— З цією сволотою і трупа дочекаєшся, — сказав Алик. — Ну, гаразд, мені час. Чао! — помахав рукою і пішов тротуаром, легко обганяючи перехожих.
Пащенко не стерпів, кинув навздогін:
— Які зрушення! Почав закордонні слова вживати! Мій вплив… — Повернувся до Ігоря і вже серйозно сказав: — Ти вибач, час не розрахував. Подзвонив Насті, а мама сказала, що вона о десятій буде. Ну я й накинув півгодини на проводи, тож мало не запізнився до кульмінації… Дуже тебе вдарили?