Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Проте зацікавленість країни в економічних зв’язках залишалась незмінною. Захист та забезпеченість сталих торгових шляхів зумовлювали відповідну спрямованість зовнішньої політики. Нова державна система викликала до життя великі князівські коаліції, які врівноважували одна одну. В цілому, глобальним завданням зовнішньої політики Русі був захист від наступу кочовиків, тиску західних феодалів та Візантії на Північне Причорномор’я. Зовнішньоторгові та культурні зв’язки значно інтенсифікуються. Про це свідчать писемні джерела та численні археологічні знахідки. Регіональні центри збагачуються й швидко зростають.

На території України-Русі поруч з Києвом зросли центри, що проводили власну зовнішню політику. Це Чернігів, Галич, Володимир. Втім, ця політика могла змінюватися при зміні на князівських столах ворогуючих династій. Політичний поліцентризм повністю став панувати після смерті Мстислава Великого 1132 р. Династичні лінії Ольговичів, старших та молодших Мономаховичів уже переважно закріпилися на найважливіших землях.

Інтереси Волині схилялися до контактів з Польщею, звідки йшла як допомога, так і загроза агресії. Там же шукав союзників і Чернігів. Для Галича пріоритетними були відносини з Угорщиною. Для Чернігова головними — відносини із Степом. Київ як загальнодержавна столиця, резиденція митрополії та великий економічний центр на шляху «от Грек» був у першу чергу зацікавлений у зв’язках з Візантією. Це були головні напрями політичних зносин, проте існували й інші. Київ та Волинь в певні моменти підтримували дружні стосунки з Угорщиною, Галич контактував з Польщею та Візантією, Чернігів — з Польщею тощо.

У часи правління Володимира Мономаха йшла боротьба з Візантією за Нижнє Подунав’я. Київський князь підтримав самозванця Льва Діогена, який був одружений на дочці Володимира — Мариці. 1116 р. Мономах послав Івана Войтишича на Дунай, де садив своїх посадників, проте Візантії вдалося вигнати Русь з цього важливого регіону. 1122 р. було поновлено мир з Візантією, який Мономах закріпив шлюбом своєї онуки Ірини-Добродеї з Андроніком Комніном. Мстислав заслав до Візантії непокірних полоцьких князів, виписав звідти дві ікони (Богоматір Пирогощу та Богоматір, що тепер набула назви Володимирської), посилав до Константинополя для оздоблення знаменитого Мстиславого Євангелія.

Ізяслав Мстиславич, який боровся за Київ з Ольговичами та з Юрієм Довгоруким, володів Волинню. Він був у союзі з угорцями, допомагав їм у війні з Візантією. Він же, борючись з Візантією, зробив другу спробу посадити на митрополію руського за походженням. 1147 р. на єпископському соборі, незважаючи на розкол, митрополитом обрали Клима Смолятича, без традиційного призначення когось із греків константинопольських патріархом. Причини цього акту чітко вказані в промові Ізяслава: «И ныне изобрать в моей воли, но в Царьград к патриарху послать для учинившегося сметения и многих междоусобий в нем не можно. К тому же от онаго митрополитов посвясчения чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и пользы». Проте дії Ізяслава не були підтримані всіма єпископами та князями. Митрополит Климент тримався тільки завдяки силі та авторитету великого князя. Після його смерті він був змушений залишити кафедру[807].