Літа зрілості короля Генріха IV

Тільки-но почувши про смерть Єлизавети, він негайпо наказав Роні збиратись до Англії. Від королевиного наступника годі було сподіватись такої щирої прихильності, як від неї, а ще менше — такої непохитності та невсипущої пильності перед лицем спільного ворога. Смуток у душі короля змінився звичайним невдоволенням, і воно наростало тим швидше, чим виразніше Яків Перший демонстрував свої слабкі риси[93]. За півтора місяця він уже розкрився до кінця, і Роні час було вирушати. Того ранку, коли Анрі дожидав міністра в себе, його випередила королева, Марія Медічі. Вона мала намір перешкодити тому, щоб Роні одержав остаточний наказ. Вся її поведінка не лишала сумніву: вона з'явилась до чоловіка як кредиторка. Такою вона була з самого початку й зоставалася завжди.

Анрі не дав їй сказати й слова. Він був готовий до її втручання. І робив усе, що міг, щоб воно не сталось раніше. Він домовився з Роні про все потихеньку. Та все ж послові треба було добирати свій почет, супроводити його прагнуло багато дворян — аби проїхатися до Англії державним коштом. Марія давно про все знала, але поки що мовчала. Вона обрала для свого втручання останній, вирішальний день. Анрі зразу вхопив зі столу перші-ліпші папери й почав із запалом пояснювати їй внутрішні справи королівства. Та з виразу її обличчя він бачив, що всі його хитрощі марні. Вона ще ніколи не намагалася вникнути в справи королівства — може, просто через те, що їй бракувало для цього розуму. А головне — вона вважала владу короля нетривкою й нечестивою, поки він не скориться до кінця папі, не укладе союзу з Іспанією й не поверне до країни єзуїтів.

Бачачи, що вона не слухає, а тільки чекає нагоди заговорити про своє, він несподівано зажадав, щоб принесли дофіна. Хлопчика принесла годівниця; йому вже було півтора року. Анрі взяв його в годівниці з рук і сів з ним на підлогу. Піднявши його личко до свого, він втупив у малого незвичайно поважний погляд, якого ні годівниця, ні королева не могли збагнути. Але поки що вони мовчали. Анрі думав: «Цей побачить усе сторіччя». А більше не думав нічого.

— Бурсьє,— звернувся він до годівниці.— Дофін, коли народився, був дуже слабенький. Після королеви він завдячує своє життя вам, бо це ви своїми губами влили йому в ротик вина, коли він уже посинів.

— Величносте! — відказала годівниця, — Якби це була яка інша дитина, я зробила б так і сама. Ви наказали мені, і я тоді насміла. — Вона обернулась до королеви: — Наш владар аж тремтів увесь, поки не побачив, що це справді дофін. Розчарування він, певне, не пережив би. Він просто нетямився зі щастя, впустив до кімнати двісті душ, і я аж розсердилась, але він сказав, що це дитя належить усім, хай кожен поділить із ним радість.

— Годі вам базікати, — спинила її королева. По її обличчю майнула тінь страху. Звичайно, стать дитини вирішувала і долю її самої. Якби народилась дівчинка, то місце дофіна напевне зайняв би син, якого народила тоді ж таки маркіза де Верней. Марії Медічі довелось би від'їхати тим самим шляхом, яким вона й приїхала.

Той спогад про пережиту небезпеку тривав одну мить, і все ж Анрі щось помітив. Він обняв і поцілував дружину, і вона сприйняла це як належне. Вона була з тих людей, яких не красить гордий вираз. Анрі почав гуцикати дофіна на руках. Марія дивилась на їхні веселощі, і її обличчя промовляло: це добром не скінчиться. Справді, врешті-решт батько підкинув малого занадто високо, і підхопив його не він: швидшою була годівниця. Всі злякались, але перша здобулась на слово Марія.