Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Якось, їдучи людною вулицею Ла-Феронрі, він побачив перед собою чийсь паланкін. Випередити його не можна було, довелося притримати коней. Це сталось перед будинком з відкритим склепистим підворіттям, над яким був вирізьблений знак: серце, увінчане короною й пробите стрілою. Король нахилився, хотів неодмінно зазирнути в той паланкін, але він уже замішався в натовп. І ніхто не зрозумів, чому король, хоч йому вже звільнили дорогу, замислився й не їде далі.
Він тоді звик присягатись такими словами: «Це така правда, як те, що Бірон був зрадник». Невдовзі і після страти зрадника він приїхав у арсенал до свого міністра й звернувся до нього так: «Маркізе де Сюллі», Найкращий слуга подякував, але не дуже палко — так, немов з обов'язку: він сподівався, що, стане герцогом і пером. Такі були титули зрадника, і дістались вони йому без заслуги, завдяки любові короля. А до найкращого слуги Анрі почував замість любові тільки подив і пошану, занадто беззастережну, щоб терпіти її без ніякого опору. Для того, щоб Сюллі міг виступити в усьому блиску й стати великим міністром, мусила померти Габрієль д'Естре. Помирає Бірон — і Сюллі стає маркізом. Стане він і герцогом, але для цього доведеться скласти голови ще кільком. Чи ж легко терпіти цього бездоганного чоловіка, що звільняє нас від усіх, кого ми любимо?
Величезний стіл міністра був завалений паперами. Ось він сидить над своїми рахунками, що служать процвітанню королівства. Анрі повертає голову до своїх супутників:
— Стільки сидіти! Хотіли б ви бути на його місці? Я б не витримав.
Заглянувши в один стосик списаних аркушів, Анрі змовк, бо побачив: то були нотатки про нього самого. Його Роні мав лише спомини, пов'язані з ним. Як і слід було сподіватися, в більшості записів ішлося за процвітання королівства, вони й заголовок мали: «Королівське господарство». Міністр, що насправді все писав сам, на тих сторінках нібито вів діалоги зі своїми секретарями: вони мали щоразу нагадувати йому про всі його діла, труди й заслуги, ніби він сам не знав про них. «Гординя, — сказав Анрі подумки. — Як може хтось писати таке про себе, коли життя кожного сповнене ганьби?»
Та воднораз йому на очі мимохіть набігли сльози. Він звелів усім, щоб вийшли. А зоставшись наодинці з Роні, обняв його й сказав:
— Віднині я люблю тільки вас.
Жало?ба
Коли її величність королева Британії в квітні 1603 року навіки склепила очі, не стало однієї з найвеличніших постатей проминулого сторіччя. Давня союзниця короля Франції проти всесвітньої держави, Іспанії, вона допомогла йому здобути трон і утвердитись на ньому. А його приязнь убезпечувала її острів від висадки іспанців. Обидві держави могли витривати тільки разом, обоє державців протягом двадцяти років і на день не забували одне про одного. Та коли Єлизавета померла, Анрі не вдягнув жалоби і не наказав цього своєму дворові, бо його, можливо, послухались би не без нехоті. Та й сам двір підтримав його в тому: всі, ніби змовившись, уникали згадувати ім'я небіжчиці.
Король і королева Франції жили у своєму палаці Луврі, багатому домі, який віднедавна годі було впізнати, бо його наново розкішно опорядили. Зважте лишень, що за коштовностями їх величностей наглядав окремий ювелір, Нікола Роже. Королева користалася золотим умивальником. Її придворний штат налічував чотириста шістдесят п'ять осіб, із яких сто сімдесят п'ять перебували на повному утриманні, або «годувалися при дворі», як самі казали. Півтори тисячі придворних чинів короля майже всі діставали платню, хоч і невелику, і кожен мав якийсь титул. У палаці бракувало місця, щоб оселити їх усіх, а ночами покої та входи охороняло сімсот солдатів.
Відколи Єлизавета померла, Анрі засинає важко. За спальню йому править кабінет, тільки тепер у глибині його спорудили різьблений і позолочений альков. Ліворуч від ліжка є двері, що ведуть до королевиної опочивальні. Анрі вже кілька разів замикав ті двері на ніч — відколи померла Єлизавета. Тут він перебуває одну з перших ночей, коли вона вже лежить у своїй домовині, й думає про неї, бо вдень його обступають юрби живих і згадувати її ім'я заборонено. Адже вона була єретичка, вона утверджувала в світі нову релігію з таким успіхом, як ніхто більше, коли не рахувати короля Франції, його битв і його едикту. Одначе він зважився на свій смертельний стрибок і зрікся давньої віри — спочатку тільки вдавано, і Єлизавета добре його розуміла, хоча зразу й не схвалювала. І коли він згодом удав, ніби диспут кардинала дю Перрона з паном дю Морнеєм справді переконав його в істинності його нового віровизнання, вона погодилась і з цим. Обоє вони однаково вважали істинним своїм віровизнанням гуманізм, який є вірою в те, що земне призначення людини — бути розумною й хороброю, вільною, заможною і щасливою.