Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— А куди? Знову пішла? Це підходь близько, бо зараз вб'є!..
— І в кого воно таке невсидюче вродилося? — хапала тоді Ольку й мати, тихо осміхаючися до мовчазних гостей.
Гості мовчали і смалили цигарки, щедро пускаючи дим з-під широких червоних півмасок з вузенькими щілинками для очей. Стіл був завалений різними речами: невеличкою гіркою лежали звичайні аварійні залізничні петарди і великою купою запальні бомби в бляшаних футлярах та німецькі ручні гранати — всього шістнадцять штук.
Старий будочник пом'явся якийсь час і нарешті наважився:
— Може б, той… — несміливо кивнув він на стіл, — може б, воно не слід було б курити… Га? Як-не-як піроксилін, та й бомба, — це ж, сказати б, взривчатое вещество… Неровен час…
— Телят боятися — волів не вкрасти, — чмихнув той, що був низенький і присадкуватий, а як ходив, то шкандибав на ліву ногу. — Чи в камінь головою, чи каменем у голову!
— Як сказать, — крутнув головою будочник, — не для вмерти, мабуть, ото вирядилися, а для жити!
— Вірно, дяденька, примітили. То я просто забрехався, зроду такий — і только, і хвалько. Як та каша гречана, що хвалиться, ніби з коров'ячим маслом так і народилася.
Старий будочник посміхнувся в сиві вуса:
— Старого інваліда-машиніста Нальчицького синок будете?
— Га?
— От на ймення тільки не пригадаю — не то Владислав, не то Броніслав… На хрестинах ваших гуляв у батька вашого. Помічником я тоді ще по молодості літ їздив…
— Станіслав, — муркнув Стах, — а Броніслав — то старший брат. Перехильнули, мабуть, дяденька, на хрестинах — таке з немовляти вийшло, хоч назад йому мову відбирай: де баюра, там і він з вудкою.
— Та невже? — спочутливо покивав головою будочник. — Казимиру Сигізмундовичу неприємність. Добрий був машиніст. Ї чоловік нічого собі, правильний — бджоли любив розводити і щепи викохував. Порається ще?.. По батьковій вдачі і вас признав — батько у вас теж як до мови, то в сусіди не позичає…
— Такий вже наш рід: кожне батько, кожне й дід…
— Ат! — стяг з очей червону маску і кинув її сердито на стіл Золотар. — Жарко, промокла вся…
Собака за порогом коротко загарчав. Золотар схопився і зробив крок до дверей. Від поруху вогник каганця заблимав, і по стіні заплигали довгі, покривлені тіні.
— То нічого, — сказав будочник, — то він на мишу. На чужого чоловіка Сірко не так гарчить. — Будочник звівся крекчучи. — Піду й собі гляну на вогні. — Він узяв ліхтар, засвітив його трісочкою від каганця і вийшов, грюкнувши дверима.
Стах підійшов до кутка і перемацав ще раз знаряддя, яке стояло там, — три ломи, три кайла, три ключі. Потім знову сів і вийняв цигарку.
— Не страшно хіба? — запитала будочникова дружина, осміхаючися.
— На печі страшно, як у лісі вовки виють…
— То правда, — засміялася жінка. — Олько, не підходь^ кому кажу?
Стах перехопив дівчинку і поставив її поміж колін. Маску він теж уже зняв. Злегка він зробив дівчинці «грушки». Дівчинка засміялася. Стах ухопив її за чубчик:
— Як тебе звать?
— Ай! — скрикнула дівчинка.
— Хіба Ай! А мама казали — Олька?
Дівчинка залилася веселим сміхом. Стах посадив її на коліна і загойдав.
— Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик: одчепися, мій гаплик… Ану, проказуй та тільки ж скоро: наша перепеличка мала й невеличка під полукіпком випідпадьомкалася…
Дівчинка зайшлася реготом.
— Перепелицька… випід… Не мозу! — заляскала вона в долоні.
Стах відкрив рота, щоб затараторити ще якусь скоромовку, та двері рвучко відчинилися, і будочник швидко ступив через поріг. За ним, торсаючи хусточку на голові, вскочила Варка — шустра й метка.
— Засвітив… — почав був будочник, віддихаючись, та вже Варка перебила його:
— Вже… кліпає… раз засвітив… тоді вдруге і третє… Вже!..
Стах, Золотар, Піркес — він був третій — схопились і кинулись в куток до знаряддя. Піркес вхопив в оберемок усе і з натугою скинув собі на плечі.