Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Знову за рибу гроші! — відмахнувся Стах. — Та коли б під арешт, то на кий чорт їм отаку комедію строїти! Листи, побачення, конспірація! Прийшли б уночі та й побрали б, як усіх. Ясно.
— Ат! — розсердився Золотар. — Може б, я роззувся? їй-право, ну, так же тисне, так тисне — просто як на злість! Я чоботи скину, а ноги триматиму під лавою і вставати не буду. Хлопці, га?
— Жирафа! — спочутливо поглянув Стах на Золотаря і на його ноги в чоботях з набором. — Ну, як вона підійде, ти що — сидітимеш, як барон? Таж до панночки, вітаючись, звестися треба і закаблуками цокнути. Перетерпи вже в ім'я ідеї свєтськую жизнь…
Золотар підібрав ноги і захитався з боку на бік, тихцем постогнуючи.
Вчора на квартиру до Піркеса якийсь вуличний хлопчик приніс раптом листа. Конверт був рожевий з малиновими бережками і сильно пах гіацинтом. Це був лист з дівочих рук. Хлопчак-посланець тицьнув його до рук Піркесові і тут же похвалився, що за передачу листа дістав наперед цілу крону. Він зразу показав і сорок гелерів решти — шістдесят він уже потратив на цигарки. По дві мадярські сигарети стирчало в нього за кожним вухом, п'яту він ще курив. Сумніву не було.
Піркес знизав плечима і розірвав конверт. На такому ж рожевому листочку з малиновим бережком було всього кілька рядків:
Пане-товаришу, Шая Аронович Піркес!
Конче, в інтересах загальної справи, мені треба зустрітися з Вами та Вашими двома товаришами, на ім'я Станіслав і Зіновій. Бачите — я знаю вас усіх. Отже, цілковите довір'я. Мій посланець прийде за відповіддю за дві години. Тоді умовимося про місце і час.
Воля і Україна кличуть Вас!
Ваша знайома — з шістнадцятого року на польових роботах.
«Знайома з шістнадцятого року на польових роботах» — то могла бути тільки Антоніна Полубатченко.
В шістнадцятому році загін юнаків-гімназистів у селі Бид-лівці збирав урожай з полів призваних на фронт ополченців та запасних. Що могло бути потрібно Антоніні Полубатченко від Піркеса, а тим паче від Стаха й Золотаря? І так таємниче?
Провокація! Піркес негайно ж побіг шукати товаришів.
Одначе, порадившися, вирішили запрошення прийняти. Полубатченко була в Вінниці одним з керівників юнацької спілки. Цілком очевидно, що це був якийсь дипломатичний крок.
Хлопчак-посланець заробив дві крони, і місце та умови побачення через нього, отже, встановлено…
— Пів на дванадцяту! — промимрив Піркес, поглянувши на годинник на руці в якогось перехожого. — Або вона зараз прийде, або зараз прибіжить Одуванчик і скаже, що державна варта підходить вже до воріт… Тоді ми тікатимемо за ті он кущі, просто до клозета, а за клозетом паркан, «зайцями» проломлений, і вихід просто в завулок…
— Моє поважання! — розітнулося якраз звідтіля, з-за кущів.
Всі троє схопилися. Золотар тяжко зойкнув — прокляті передки різонули, як ножем. Перед ними стояла Полубатченко без пенсне і короткозоро мружилася.
Втім, Полубатченко була немовби і не Полубатченко. Перед ними стояла покоївка з заможного дому. Сіра сукня, білий фартушок з приколкою, на голову накинута дешевенька фулярова шалька — модного кольору «танго» в зелені розводи. В руках вона тримала кошик з помідорами і бутлем молока. Полубатченко теж законспірувалася.
— Слухайте! — зніяковів Піркес і зразу ж розсердився на себе за це. — Що це все означає?.. Ідіотський маскарад… Весілля Фігаро… І все таке… І взагалі я вас не розумію.
— Сідайте, — сказала, зиркнувши на всі боки, Полубатченко, — і нехай хтось з панів добродіїв удає залицяння до мене! Швидше! Бачите, хтось іде! — вона раптом кокетливо захихикала і жеманно присіла на крайчик ослона.
Піркес пирхнув і відсунувся. Стах сидів аж на другому кінці, біля Полубатченко зостався Золотар. Він підібгав ноги далі під лаву і тихо застогнав.
— Ми будемо балакати так, — скоромовкою кинула ще Полубатченко, — немов просто собі жируємо. Від позавчора я нелегальна!
Піркес і Стах вражено скинулися до неї. Навіть Золотар забув за свої ноги і дивився на поміщицьку дочку, розкривши очі і рота. Але стежкою до ослона знову наближалася якась парочка.
— Чого ж ви мовчите? — зашипіла Полубатченко. — Залицяйтесь же до мене, прошу вас!.. Хи-хи, — заманірничала вона мерщій сама, запинаючися в шальку. — Осінь цього року така гарна… але мені треба поспішати… хазяйка в мене така люта… І вирахує з жалування три рублі. Ах! — Вона навіть прихилилася Золотареві до плеча. Парочка пройшла.
— Непонятно, — зібрав Стах усе своє лице в зосереджені зморшки, — розкажіть до ладу!